Повномасштабне вторгнення російських військ 24 лютого змусило тисячі людей покинути свої домівки та повернуло до широкого суспільного дискурсу термін «внутрішнє переміщення». Проте не лише окремі громадяни мусили евакуюватись до більш безпечних місць, але й цілі установи. Одними з таких, деякі вже вдруге, стали університети. Як заклади вищої освіти на Донеччині, Луганщині та Херсонщині зустріли ранок 24 лютого, якими були перші рішення та чи вдається зберігати якість освіти вже на нових місцях – всі ці питання стали предметом дискусії «Вища освіта в умовах війни: переміщені університети», організованої Школою політичної аналітики Києво-Могилянської академії.
«Тільки дуже обізнані люди думали, що це станеться так швидко і так широко, як воно відбулось»
Як і українське суспільство загалом, система вищої освіти не була готовою до повномасштабного вторгнення. Тим не менш, певні приготування розпочалися ще за день – 23 лютого. Міністерство освіти тоді зібрало на онлайн-нараду ректорів вишів Донецької та Луганської областей, де наполегливо закликало вивезти критично важливу документацію за межі прифронтових регіонів. Дискусія відбувалась на підвищених тонах, а деякі ректори звинувачували МОН у «пораженстві». Попри це, рішення, домовлені на цій нараді, дозволили університетам вже 24 лютого перемістити найважливіші документи в більш безпечні області.
Єдине, про що я зараз жалкую, нам не приходило в голову на цю нараду запрошувати ректорів Херсонської області, Бердянська чи Мелітополя. Тобто цього у нас в принципі в думках не було
Олег Шаров, Генеральний директор директорату фахової передвищої, вищої освіти Міністерства освіти і науки України.
«Ми не очікували, що доведеться думати, чим нагодувати студентів у гуртожитку, як вивезти викладачів, співробітників, студентів, як елементарно дізнатись, хто живий»
З перших днів війни однією з ключових задач університетів Донеччини, Луганщини та Херсонщини стала гуманітарна підтримка та евакуація своїх співробітників і студентів. В одних вишах організовувались центри гуманітарної допомоги, в інших – робочі колективи були вимушені збирати кошти на продукти студентам в гуртожитку та шукати автобуси для організації евакуації. В ці дні словосполучення «академічна спільнота» перестало бути символічним і набуло реального значення.
Запорукою успішності дій в цей період стали зібраність та комунікація. Наприклад, в Херсонському державному університеті ректор Олександр Співаковський з самого початку взяв під особистий контроль питання підтримки зв’язку зі співробітниками та студентами. Як зазначив сам керівник закладу, адміністрація мала інформацію про перебування майже 100 % викладацько-студентського колективу.
Допоміжним був і попередній досвід переміщення, який вже мали деякі університети. Зокрема, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля з початком бойових дій у 2014 році покинув свої будівлі у Луганську та перемістився до Сєвєродонецька. За словами ректорки Ольги Поркуян, яка до того ж є головою ради ректорів переміщених закладів вищої освіти України, після першого переїзду в університеті неодноразово аналізували, як він відбувся, напрацьовували алгоритми на випадок повторного переміщення. Водночас пані Ольга зазначила, що бути абсолютно готовим до такого неможливо.
Складність попередньої підготовки також можна пояснити і тим, що навіть після початку бойових дій ситуація на місцях була динамічною. Зокрема, в Херсонському державному університеті до 14 березня ректор разом з колективом продовжували працювати, координуючи на організовуючи роботу закладу безпосередньо на місці. Навіть після виїзду керівника та частини співробітників контроль за ситуацією залишався за ректором. Проте 14 червня відбулось захоплення приміщень в Херсоні, що зробило неможливим елементарно фізичний доступ до будівель.
«Не стіни головні в університеті, а люди»
Попри складні обставини та фізичну небезпеку, всім університети з тимчасово окупованих територій вдалося переміститись на підконтрольну Уряду України територію. Для кожного з них міносвіти призначило приймаючий університет-партнер. Так, Маріупольський державний університет евакуювався в Київ, Східноукраїнський національний – в Кам’янець-Подільський та Дніпро, а Херсонський державний – до Івано-Франківська. В умовах, коли матеріальна база була зруйнована або захоплена, викладачі та студенти розпорошені по Україні і світу, а деякі загиблі, університети все ж відновили освітній процес.
Ми в повному обсязі відновили освітній процес, у нас стали до роботи всі наші викладачі, абсолютна більшість студентів
Микола Трофименко, ректор Маріупольського державного університету.
Однією з найгарячіших та найжахливіших точок цієї війни став Маріуполь. Попри це в Маріупольському державному університеті після переміщення до Києва вдалося відновити всі управлінські процеси, роботу платформи дистанційного навчання, виплати зарплат і стипендій. Найголовніше – 90 % студентів вийшли на зв’язок та продовжили навчання в дистанційній формі.
І якщо питання матеріально-технічної бази відносно швидко, хоча і дуже частково, можна вирішити за допомогою міжнародних фондів та організацій, то більш складним завданням є психологічна підтримка як викладачів, так і студентів переміщених університетів. «Дуже важко, коли весь колектив, повністю 100 %, втратили все, що мали. Це відчуття накладає психологічний аспект на всю діяльність університету», – поділилась переживаннями Ольга Поркуян, ректорка СНУ ім. В. Даля.
«Задача університетів, як центрів розвитку країни, забезпечити високу якість»
Діяльність університетів в умовах збройної агресії не відкидає, а лише актуалізує питання забезпечення якості освіти та освітнього процесу.
Якщо ми зараз не говоримо про якість освіти, якщо не говоримо, чому і навіщо ми навчаємо наших дітей, чи ми їх навчаємо виключно професійним навичкам, при цьому забуваючи про гуманітарну підготовку, підготовку громадянина, про підготовку людини, здатної до критичного мислення і саморозвитку, тоді для чого воювати? Тоді це шлях в нікуди
зауважив Андрій Бутенко, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.
Звичайно, обставини вносять свої корективи у процес та особливості акредитації (підтвердження якості освітньої програми університету) цього року, проте навіть в екстремальних умовах евакуйовані університети продовжували вчасно надавати звіти щодо самооцінки якості програм та проходити акредитаційні процедури.
Час випробувань і час можливостей
Для українських університетів, зокрема і для тих, що переміщені або евакуйовані, цей час випробувань став також і часом відкриття нових можливостей. Насамперед, це стосується розвитку міжнародної співпраці на всіх рівнях, або так званої інтернаціоналізації освіти. Це тим більше важливо, що поглиблення міжнародної співпраці через розширення системи студентських та викладацьких мобільностей (короткотривалих або семестрових поїздок до закордонних або інших українських університетів для навчання або викладання чи дослідження), потенційно може стати запобіжником проти простого «відтоку мізків». Також в умовах війни переміщені університети почали активніше шукати можливості для створення спільних освітніх програм або програм подвійного диплому, а західні університети-партнери – відкрили для себе українські заклади і почали активніше вкладати саме в розвиток інституційної співпраці та в середньо- і довгострокові проекти. Перед українськими університетами зараз стоїть завдання не втратити далі цей момент руху, який дозволяє нам краще інтегруватись в світову освітню систему.
Іншою можливістю для розвитку є дещо вимушена, проте нагальна потреба перегляду освітніх програм в контексті використання всіх можливостей, які дають практики дуальної освіти (тобто поєднання теоретичного навчання з практикою на виробництві), віртуальних тренажерів і методичних засобів або онлайн ресурсів, диверсифікація баз практики та поглиблення співпраці з іншими українськими університетами й компаніями. Особливо це важливо для спеціальностей, що передбачають значну практичну складову – інженерних, медичних. В умовах переїзду та руйнування наявної інфраструктури оновлення й запозичення провідних технологічних розробок і методик викладання та налагодження нових контактів є одним із способів забезпечити студентство необхідним практичним досвідом зі спеціальності.
Попри війну, евакуацію, матеріальні та інші труднощі, ректори університетів, які взяли участь у дискусії, налаштовані оптимістично. Всі вони зазначили, що ключовим завданням для них було зберегти людей – і це вдалося. Разом зі своїми колективами, які пройшли через усі труднощі початку повномасштабної війни, вони готові відроджувати університети на нових місцях, не лише зберігати, але й підвищувати якість освіти, яку вони надають. Проте таке відродження не буде можливо без допомоги місцевої та державної влади та без залучення ресурсів для відновлення інфраструктури – тож це має бути спільною справою.
