Останні декілька тижнів літа та початок осені виявилися дуже спекотним для окупантів на всіх напрямках. Окрім збільшення інтенсивності військових дій та успішної деокупації майже всієї Харківської області, значно пожвавилась і діяльність Руху опору у багатьох громадах Запорізької області.
Однак, говорячи про Рух опору, мова йде не лише про вчинення фізичної або матеріальної шкоди представникам країни–агресора чи колаборантам. Українське підпілля вдається до різних форм спротиву і непокори, таких як: бойкотування різноманітних подій, розклеювання української символіки, принизливих листівок або погроз на адресу окупантів тощо. Все це відбувається на тлі активної підготовки до початку нового навчального року.
Важливо, що Рух опору не обмежується мілітаризованими партизанськими групами, які діють на тимчасово окупованих територіях. Рух опору – це кожна людина з українською позицією, яка в той чи той спосіб виявляє свою незгоду з окупаційним режимом. Окупаційні адміністрації з перших днів своєї діяльності значну увагу приділяють запровадженню російської освіти, оскільки розуміють, що ідеологічна робота з дітьми закладає бомбу уповільненої дії на багато років вперед. Саме тому одна з ключових ліній невидимого фронту пролягає крізь школи та університети. На цьому напрямку опір чинять українські вчителі, які, залишаючись в надскладних умовах, не погоджуються викладати за російською освітньою програмою. Попри постійний тиск з боку окупантів – погрози, залякування або необхідність примусового виїзду через проукраїнську позицію – вони продовжують викладати дистанційно в українських школах. Проте в Запорізькій області вже відомі випадки переслідування та затримання російськими загарбниками вчителів та учнів, які продовжили освітній процес за українською програмою.
Не в усіх громадах Запорізької області було розпочато навчальний рік в офлайн форматі, адже окупаційна влада не змогла набрати достатню кількість українських викладачів для початку освітнього процесу. Показові “Перші дзвоники” пройшли у найбільших населених пунктах області, проте обласний депутат Аскад Ашурбеков зазначає, що лише приблизно 10% загальноосвітніх закладів на окупованих територіях розпочали навчальний рік. Водночас в регіон було завезено близько 500 вчителів з різних міст РФ, які будуть займатися пропагандистською роботою за російськими підручниками. Але і це не єдина проблема. З початком навчального року росіяни почали розміщувати військових прямо на території шкіл. Цей крок було анонсовано ніби як для “підвищення безпеки у школах”, проте зрозуміло, що це чергова спроба прикритися місцевим населенням, а тепер ще й дітьми.
На жаль, ще одна значна проблема – неминучі випадки співробітництва представників освітньої галузі з окупаційною владою. За українським законодавством – для вчителів та робітників освітньої галузі, які вчиняють дії, спрямовані на впровадження освітніх стандартів держави–агресора, передбачається покарання у вигляді виправних робіт строком до 2 років або арешту до 6 місяців, або позбавлення волі до 3 років з позбавленням права обіймати посади чи займатися певною діяльністю від 10 до 15 років. Тож ті педагоги, які продовжать працювати в школах на окупованій території за російськими освітніми програмами, автоматично вважаються колаборантами. Беззаперечно, з морально-правової точки зору єдиною правильною позицією є відмова від співпраці з державою–агресором та заперечення пропагандистської освітньої програми.
Українське суспільство переважно підтримує запровадження певної відповідальності для освітян, які погодилися співпрацювати з окупаційною владою. Так, у серпні 2022 року Школа політичної аналітики запитала в українців, чи згодні вони з твердженням, що вчителі, які погодилися працювати в школах на тимчасово окупованих територіях, мають бути звільнені після деокупації. Більшість респондентів (43, 6 %) підтримали необхідність усунути освітян, які погодилися викладати в окупованих громадах, від виконання обов’язків. Не погодилися з подібною перспективою близько третини – 29, 4 %, а майже кожен пʼятий респондент (21, 9 %) вагався з відповіддю.
Якщо продовжувати говорити про майбутнє освітнього питання, то все ж існує ще декілька аспектів. Важко прогнозувати, наскільки затягнеться окупація Запорізької області. Вже зрозуміло, що проведення псевдореферендуму і можливе приєднання до рф – це крок до ще більшого контролю за освітнім процесом та його учасниками.
Опинившись в умовах, коли учні будуть вимушені піти у російські школи, якими мають бути подальші кроки українських вчителів в окупації? Потрібно відмовитись від викладання, залишити учнів і шукати себе в іншій галузі? Що робити українським вчителям, які не захочуть залишати своїх учнів на завезених вчителів або відвертих прихильників «руського міра»?
Всі ці питання – складні, адже мають тонку межу між толеруванням колаборціонізму і адекватним поглядом на реалій окупації, але все ж на них доведеться знайти відповіді.
Важливо зауважити, що держава продовжує виплачувати зарплати вчителям, які залишилися на окупованих територіях. Однак вже сьогодні у проекті Держбюджету-2023 планується скоротити видатки на утримання всіх вчителів на 19%. Цей крок в жодному разі не має позбавити освітян, які опинилися в окупації, можливості отримувати заробітну плату. Адже освіта – це одна з найважливіших складових збереження української ідентичності на окупованих територіях.
І хоча для українських вчителів та школярів проведення шкільних занять у дистанційному режимі “завдяки” пандемії коронавірусу – вже звичний і відпрацьований механізм. Проте загроза полягає в тому, що від того, на скільки часу затягнеться деокупація, буде залежати, яка кількість школярів з окупованих територій продовжуватиме навчання в українських школах. На сьогодні досить часто батьки в окупованих регіонах відмовляються віддавати дітей до російських шкіл. Однак колаборанти вдаються до маніпуляцій та залякувань про позбавлення батьківських прав або вилучення дітей. У цьому випадку у батьків є декілька шляхів: або покинути тимчасово окуповані території, або віддати дитину до школи, або все ж таки спробувати ігнорувати погрози. Кожен обирає варіант, виходячи з обставин.
Якщо бути щирими, то, скоріше за все, чим далі, тим менша кількість дітей зможе ухилятися або поєднувати офлайн навчання в “російській” школі з дистанційним здобуттям освіти в українській. Якщо все ж таки частка дітей, які розпочнуть навчання за окупаційною шкільною програмою, буде зростати, це стане викликом як для викладачів, які втратять можливість навчати та, ймовірно, отримувати заробітну плату, так і для Української держави, чиї діти будуть піддаватися активному впливу російської пропаганди. Необхідно розробити майбутні варіанти, які дозволять хоча б частково продовжувати освітній процес на тимчасово окупованих територіях, можливо, обмежившись певними дисциплінами: історією, мовою та літературою, правознавством тощо.
