Першою асоціацією при згадці поняття “нейтралітет” або політики “не-участі” у військових конфліктах зазвичай є Швейцарія. Проте досить часто в медіапросторі обходять інші європейські держави, які притримуються схожої політики, зокрема Ірландію. Ірландія досі асоціюється із прикордонними проблемами і роками “Лихоліття” (1960-1990 рр.) або із культурними міфами про протистояння ірландців і британців протягом всієї їхньої історії.
Проте вже більше 100 років, починаючи з 1922 року, ірландська конституція містить положення про нейтралітет країни – і це після майже 800-річної боротьби за свою незалежність, після кровопролитних партизанських рухів і прямих військових зіткнень із британською армією на території острова Ірландія. Тоді Лондон все ж надав Ірландії статус домініону. Хоча це було скоріше проміжним варіантом автономії для ірландців в межах на той момент Британської імперії, це було величезним досягненням, яке відкрило для Ірландії вікно до повноцінного існування.
Проте також було зрозуміло, що в процесі боротьби за незалежність ірландці мали йти на певні поступки. Першою з них стало відокремлення від незалежної Ірландської Держави Північної Ірландії, яка залишилася в складі Сполученого Королівства. Протестантська більшість там існувала ще з XVII століття, і вона традиційно тяжіла до максимальної єдності з англіканською церквою – а отже, і до політичної єдності з Лондоном. Другою такою поступкою, на думку Імона де Валера, першого президента Ірландії, стала нейтральна позиція щодо будь-яких конфліктів і інших міжнародно-політичних подій.
Чому тоді засновники Ірландської держави вважали нейтралітет необхідним? Перша причина була повʼязана з внутрішніми процесами: в Ірландії залишалося дуже багато тих, хто протистояв не лише ірландсько-британський домовленості (тобто відділенню Північної Ірландії взамін на мир та визнання), але і загалом самій соціальній структурі країни.
Маловідомий факт, але в Ірландії також була “епідемія народних республік” – в певний момент у 1920-х роках існували комуністичні об’єднання з претензією на державність, які вимагали докорінної зміни форми ірландської державності як такої. Це по суті були інспіровані британськими і німецькими комуністами місцеві повстання, які намагалися відділитися від молодої держави або утворити комуністичну утопію на “Смарагдовому острові”.
Крім того, з 1922 по 1924-1925 роки в країні йшла громадянська війна – ті, хто підтримував ірландсько-британську угоду, воювали з тими, хто виступав проти неї. У цьому контексті діячі, які стояли у витоків сучасної Ірландії прийшли до розуміння, що новій державі не варто думати про зовнішні союзи і залучення у зовнішні проблеми, коли у неї всередині вирує киплячий котел політики, ідеологій і різних поглядів на майбутнє. Крім того, значна частка тих, хто брав участь у політичному формуванні Ірландії в 1920-ті роки – скажімо, Майкл Коллінз чи Імон де Валера, – були командирами та провідниками Ірландської Республіканської Армії, в лавах якої вони воювали з британцями.
Деякі з них до того ж мали досвід участі у Першій світовій війні: за різними оцінками до 120 тисяч ірландців воювали в британській армії на передовій і ще багато десятків тисяч були тиловими працівниками. Вони розуміли страшну ціну війни і не бажали знову втягувати Ірландію в кровопролитні протистояння.
Після війни, яку називали “війна, що мала завершити всі війни”, тренд до пацифізму був на злеті. Внутрішньополітична ситуація в Ірландії, її географічна віддаленість від основних європейських проблем і концентрація на єдиному сусіді, відносини з яким тільки-но почали налагоджуватися, дозволили ірландському пацифізму отримати суттєве політичне підґрунтя.
І тому вже в 1937 році, при внесенні перших поправок до ірландської конституції, нейтралітет у зовнішній політиці став одним із десяти основоположних принципів функціонування Ірландської держави. В подальшому це вилилося в тому що Ірландія стала однією з небагатьох країн, які буквально “проспали” Другу світову війну. Ірландія практично жодним чином не брала участі в активних бойових діях, однак через це у неї виникали і певні зовнішньополітичні труднощі.
З однієї сторони до неї загравали держави Осі: є підтведженим факт того, що тодішній президент Імон де Валера (так, тоді ще досі президент) проводив таємні перемовини з Рейхсканцелярією про відкриття ірландських портів для німецьких субмарин, які вели необмежену підводну війну в Атлантичному океані. За це уряду в Дубліні була нібито обіцяна Північна Ірландія після тотальної перемоги Рейху.
Також є інформація про те, що паралельно такі самі перемовини йшли і з Лондоном, і на той момент британці були набагато більш “переконливими”, ніж німці – в якийсь момент Черчиль просто погрожував Ірландії морським десантом, якщо вона не погодиться вступити у війну на стороні союзників. Згодом позиція Лондона пом’якшилася, і в обмін на повноцінне приєднання Ірландії до коаліції союзників британці були готові навіть задовольнити претензії ірландців на Північну Ірландію. Тоді вперше в сучасній історії країна відмовилася від повернення територій, які протягом довгого часу вважала по праву своїми.
Прагнення Ірландії до обʼєднання на території всього острова до того ж було прописано в уже згаданій Конституції 1937 року. Тим не менш, де Валера відмовився аргументуючи своє рішення тим, що виконання британських умов призвело б лише до більших проблем і викликало б нову громадянську війну: північ тоді була набагато більш густо заселена і більш індустріалізована. Відповідно там було значно більше тих, кому не імпонувала влада в Дубліні, і це стосувалося не тільки протестантів, а й інших громадян, які які виступали проти відʼєднання від Сполученого Королівства. Тому де Валера розумів, що приєднання Північної Ірландії в часи Другої Світової стане для них ще більшою проблемою і не допоможе вирішити питання, які перед собою ставили ірландці на той момент.
У цьому контексті нейтралітет Ірландії все ж зазнав певних видозмін. Він вже не був таким залізним, яким вона його хотіла бачити, або таким, якого вона дотримувалася протягом 20-30-х років. Ірландія передавала американцям і британцям наявні дані своєї розвідки щодо розміщення німецького флоту. Крім того, Ірландія стала хабом для американських транспортних суден, які везли ліс до Сполученого Королівства.
Порти західного і південного узбережжя Ірландії, в першу чергу Корк, стали перевалочними базами для американських суден, які йшли до Британії. Також Ірландія стала одним з інфраструктурних хабів для організації відкриття другого фронту – операції Оверлорд, – у червні 1944 року. В той же час мали місце і деякі елементи джентельменської угоди між Лондоном і Дубліном. Наприклад, пілотів збитих над Ірландським морем або над територією Ірландії, якщо вони були німцями, інтернували до кінця війни; якщо це були британські пілоти, їх таємно переправляли на човнах вночі з Белфасту назад у Британію, щоб вони продовжували воювати. Тобто нейтралітет ставав дуже відносним, і це був той момент на якому варто наголосити. Тоді ряд зовнішніх обставин поставив під питання сліпу віру в нейтралітет і в те, що можна в часи великих криз і війн повністю себе від них закрити і вийти сухим з води, не беручи жодної участі у вирішенні поточних глобальних проблем.
Пізніше Ірландія намагалася відновити свою економічну потугу. Вона прагнула вийти на більш-менш стабільні рейки розвитку. У 60-х роках знову спалахнув конфлікт навколо Півінічної Ірландії. В перекладі той час найбільш доцільно було б називати “лихоліттям”, хоча в англійському оригіналі ця назва звучить досить м’яко “the troubles” (проблеми).
Цей період затягнувся майже на 40 років. З 1960 по 1998 рік конфлікт призвів до смерті більш як 5 тисяч і до каліцтва або поранення більш як 16 тисяч осіб. Тоді практично в усіх великих містах і Ірландії, і Сполученого Королівства мали місце терористичні акти, повʼязані з діяльністю ірландських націоналістів. Хоча основне протистояння велося на території Північної Ірландії, прикордонні території між Республікою Ірландія і Північною Ірландією також стали ціллю для атак як протестантів, так і католиків. Ці території стали транспортним хабом для Ірландської республіканської армії, яка наймала в свої ряди місцеве населення та зберігала там зброю.
Ще один крок в сторону від нейтралітету Ірландії довелося зробити у 1973 році: Ірландія разом із Сполучним королівством вкотре подали заявку на приєднання до Європейського Союзу. Одна з цілей таких дій – знайти посередника для вирішення основоположних проблем, які спричинили лихоліття. Зовнішні проблеми і безпекові загрози стали для Ірландії тією причиною, яка змусила її відійти від своєї концепції абсолютно нейтралітету і знову стати більш гнучкою у в тому як цей нейтралітет тлумачити.
На той момент положення про нейтральну зовнішню політику зберігалося в Конституції Ірландії і це мало вагоме значення в ході дебатів у 70-х роках, коли постало питання як співвіднести нейтралітет і участь в Європейському Союзі. Пояснення було доволі просте: Європейський Союз – це в першу чергу економічний союз, а не військовий, і участь у ньому не призведе до порушення ірландського нейтралітету.
Лихоліття продовжувалося ще дуже довго, і проблеми ставали все серйознішими. До переговірної та політичної частини цього процесу почали активно долучатися і Сполучені Штати. Ставало зрозуміло, що рано чи пізно нейтралітет все-таки стане якщо не зайвим, то як мінімум рудиментним в абсолютному своєму вигляді, і стануть на часі зміни у концепції зовнішньої політики держави.
І ці зміни прийшли відносно нещодавно. Вже з кінця XX століття, коли США активно долучалися до вирішення проблем у Північній Ірландії, вони постійно закидали Ірландії пропозицію приєднатися НАТО. Для американців було цілком логічно, що країна, яка знаходиться буквально в центрі так званого трансатлантичного регіону і на перехресті важливих комунікаційних шляхів, має бути частиною Північноатлантичного альянсу.
У середині 2010-х Ірландія стала ціллю багатьох російських операцій по гібридному впливу, а іноді навіть і операцій, спрямованих на військове залякування. Свого апогею ці процеси досягли на початку 2018 року, і з того часу накал протистояння лише збільшувався. На початку 2010 ми бачили лише окремі повідомлення про появу брудних російських грошей у Дубліні. З часом кількість таких новин від фінансових оглядачів зростала. Тоді це нікому не здавалося дивним, оскільки досі була нагальною проблема російської присутності та боротьби з відкритою та підпільною діяльністю російських олігархів.
У цьому зв’язку нікого особливо не дивувало, що Дублін, який свого часу майже став фінансовою столицею Атлантики, де знаходяться сотні штаб-квартир міжнародних транснаціональних корпорацій, став місцем, куди росіяни готові були вкидувати гроші, частина з яких не була чистою. Проте на цьому все тільки починалося, і з середини 2010-х ми вже могли спостерігати за активізацією російських засобів інформаційного впливу. Деколи зʼявлялися повідомлення жовтої преси, про викриття та арешти російських шпигунів та осіб, які працювали за російськими вказівками, ірландською поліцією.
Справжньою інформаційною бомбою стала заява керівника ірландської поліції 2019 року про те, що відповідні структури Ірландії вже протягом кількох років ведуть спостереження за 40 агентами Російської Федерації. Ірландським правоохоронцям відомі імена, засоби та зміст комінікації з їхнім керівництвом, інформація, яку вони передавали тощо.
Використовуючи ці дані та надежним чином маніпулюючи інформацією, ірландці могли впливати на формування потрібного їм уявлення про стан речей в Ірландії в очах російських розвідників. Ситуація виявилася на багато більш загрозливою, ніж вона була до того. Росія не визнала цих звинувачень з боку ірландських посадовців. Єдиною відповіддю були чергові історії про змови “англо-саксів” проти Російської Федерації.
У 2021 році мало місце два великих скандали. Перший стосувався арешту прибережною охороною двох чоловіків, які намагалися встановити прослушку на трансатлантичний кабель – одну з важливих ліній комунікації між Європою та Америкою, що пролягає через Ірландію. Це був черговий інцидент шпигунського протистояння з Росією, яка знову все заперечувала. Доля цих чоловіків наразі невідома.
Того ж року рф вирішила провести навчання свого північного флоту в межах виключної економічної зони Ірландії. При цьому стрільби, які мали проводитися бойовими снарядами, практично досягали ірландські прибережні води. Ірландці висловили своє незадоволення цією ситуацією. З підтримкою їхньої позиції виступили американці і британці. Тим не менш, росіяни не відмовилися від свого наміру провести ці навчання. Неочікувано, наміри росіян були зірвані ірландськими рибалками, які встановили багатомильний кордон з човнів навколо територій, у яких російські війська хотіли провести навчання, і не пустили їхні судна до ірландських вод.
Це заслужено вважається одним із прикладів типового ірландського героїзму. Росіяни погано сприйняли цю образу, і протягом останніх місяців 2021 року вздовж узбережжя Ірландії майже систематично курсував третій найбільший Фрегат північного флоту РФ.
Ці обставини вплинули на поточну суспільну думку в Ірландії. Вперше в сучасній історії ірландської політики більше половини ірландських респондентів, близько 53%, підтримують ідею відмови від нейтралітету та вступу до НАТО. Ще 20% підтримують ідею відмови від нейтралітету, але без вступу в НАТО. Чим далі заходить провокаційна діяльність Російської Федерації, чим активніше загострюється російська агресія проти України, чим більше росіяни намагаються переформатувати світоустрій під себе і створити загрозу західній спільноті, тим більше постає розуміння того що політика нейтралітету не відповідає вимогам цієї нової епохи.
Важливо усвідомлювати, що вступ до НАТО, як і загальна обачність у політиці, є важливими не тільки для тих країн, які безпосередньо межують з Росією, але і для тих, хто знаходиться далеко від неї, поза межами російських загарбницьких інтересів. Країни відчувають загрозу з боку агресора, що займає місце серед причин, чому ірландці активно підтримували Україну з першого ж дня повномасштабного вторгення Росії на українську територію, зокрема приймаючи біженців навіть попри обмежені ресурси. Ірландія доклался до запровадження та посилення санкційного режиму та підтримки української економіки. Від Ірландії також надійшло декілька мільйонів фунтів військового обладнання та устаткування для України, і в процесі підготовки знаходяться нові пакети допомоги. Таким чином, на фоні поточних подій втретє в ірландській історії всередині суспільства виникають сумніви щодо доцільності нейтрального статусу.
Висновок, до яког оможна прийти у цьому контексті полягає у тому, що нейтралітет є одним із тих напрямів політики, до яких необхідно ставитися максимально гнучко і бути готовим адаптувати їх під змінні обставини. При цьому, скажімо, закріплення нейтралітету в Конституції – це не завжди найкращий варіант. Ірландія пішла цим шляхом, але кожного разу коли їй необхідно було адаптувати цю систему, політичні дебати щодо подібних кроків спричиняли зайві витрати часу та енергії.
Історія Ірландії показала, що закріплення в Конституції курсу на нейтралітет або на позаблоковість, як було в України – не найкращий варіант, коли мова йде про країну, яка може стати обʼєктом агресії або яка може опинитися на роздоріжжі міжнародних конфліктів. Також важливо розуміти, що нейтралітет є хорошою політикою до того моменту, поки він працює. Тобто державні діячі, які працюють у нейтральній державі державі і які заснували доктрину нейтральної зовнішньої політики, мають бути готові в будь-який момент від неї відійти.
Це доволі складний з політичної і психологічної точки зору процес. З деякої точки зору, нейтралітет може сприйматися як прояв ідеології пацифізму. Його можна брати за основу політики держави лише в той момент і в тих умовах, коли ця політика не є імперативною. Нейтралітет може стати джерелом загроз для безпеки держави, як це сталося з Ірландією в роки Другої світової війни чи лихоліття, коли події почали виходити з-під контролю політичного керівництва в Дубліні та в Лондоні. Як демонструє зараз агресія Російської Федерації проти України, яка на початкових етапах взагалі не вкладалася в жодні логічні рамки з перспективи західних країн, державні діячі мають бути готовими до гнучкості політики.
Своєчасність у прийняті політичних рішень і актуальність в контексті тих чи інших політичних течій – це те, що визначає ефективність цих рішень. За аналогією, певні прихильники крайніх лівих поглядів можуть казати про те, що справжнього комунізму не було і його ще можна досягти. Але актуальність таких ідей наразі є вельми сумнівною. Схожа ситуація має місце і з нейтралітетом: чи є актуальним нейтралітет формату після Першої світової війни в умовах коли ми стаємо на порозі третьої світової війни? Дуже малоймовірно.
Ірландія відходить від свого нейтралітету. Поки що жодна політична партія в Ірландії не взяла собі на знамена ціль вступити в НАТО. Все більше звучить заяв про те, що Ірландія має переглянути свою зовнішньополітичну доктрину і посилити свою безпеку. Цей дрифт в ірландському суспільстві накладається на той дрифт який відбувається і в суспільстві Північної Ірландії. У 1998 році була підписана угода страсної п’ятниці, більш відома як Белфастська угода, одним із положень якої було те, що в разі якщо населення Північної Ірландії в якийсь момент захоче приєднатися до Республіки Ірландія і об’єднати таким чином весь острів, то уряд в Дубліні і уряд в Лондоні визнають результати референдумів, законно проведених з цього приводу.
Уже в цьому році можна було спостерігати перевагу серед прихильників проведення такого референдуму. Попри поширення таких ідей серед більшості населення Північної Ірландії (55% за даними окремих соцопитувань), ця ситуація ще не означає, що Північна Ірландія відділиться від Сполученого Королівства.
Не будемо забувати, що в Асамблеї Північної Ірландії більшість займає партія Шинн Фейн. Cпостерігається унікальна ситуація, коли на чолі і Північної Ірландії і республіки Ірландія перебуває націоналістична партія (хоча її політика і ухиляється вліво), і коли населення республіки Ірландія все більше хоче вступу до НАТО, а населення Північної Ірландії все більше думає про проведення референдуму. Це ще один аргумент за те, що нейтральна зовнішня політика Ірландії, як би за неї зараз не хапалися ірландські політики, принесе державі більше загроз, ніж безпеки.
Такі особливості ірландського нейтралітету, зокрема з його гнучкістю, дозволяють говорити про те, що, можливо, він став політичним рудиментом. Це те, чого Ірландія могла б нас навчити, тому що нейтралітет працює до того часу, поки він є вигідним для безпеки держави, і він не має бути політикою, за яку тримаються просто тому що так склалася політична традиція.
Армія Ірландії не є найбільшою армією світу. Проте ірландці вкладали в розвиток своїх збройних сил доволі великі кошти. Ірландська армія є модерною і гарно оснащеною. Вона робить дуже великий наголос на силах спеціальних операцій, на гібридній складовій та на силах кібер-спротиву. Ірландська армія була однією з перших, яка відкрила Центр цифрової та кібернетичної оборони. Це, звісно, не озброєний нейтралітет, як у випадку Швейцарії. Проте події останніх років, особливо протистояння російській розвідці, показали, що ірландці можуть гідно постояти за себе на різних фронтах у сучасних конфліктах.
Матеріал був підготовлений Школою політичної аналітики НаУКМА в рамках Програми сприяння громадській активності “Долучайся!”, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст цього матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.