Автор: Роман Стеблівський
Зображення: Олена Фінаєва
Текст статті підготовлений в рамках ініціативи Школи політичної аналітики НаУКМА зі сприяння розвитку аналітичних навичок у студентів-політологів НаУКМА.
Шостий рік окремі райони Донецької та Луганської областей внаслідок збройної агресії Росії є непідконтрольними українському Уряду. Відповідно, для української влади вже не перший рік залишається відкритим важливе питання: яким чином врегулювати конфлікт на Донбасі, повернути тимчасово окуповані території та реінтегрувати їх в Україну. І серед суспільства, і серед академічного та аналітичного середовища розглядаються різні інструменти реінтеграції. Умовно їх можна поділити на дві групи: соціально-економічні та культурно-ідентичністні. Попри поширеність серед населення думки, що економічні важелі є найбільш ефективними, саме спільне культурне підґрунтя є важливим для творення модерної політичної нації.
Спільна ідентичність та культурне самовизначення – основа для політичного об’єднання будь-якої нації. Колективна ідентичність – це усвідомлення себе як дієвого «ми» багатьох індивідів, пов’язаних між собою спільними цінностями, пережитим досвідом, баченням майбутнього. Альберто Мелуччі, один з авторів поняття «колективна ідентичність», зазначає, що «колективна ідентичність визначає здатність актора до автономної дії, встановлення своєї відмінності від інших» [1, с. 47].
Проте вона не є сталою і перманентною, а формується в процесі спілкування, взаємодії людей через ритуали, практики та культуру, під час чого створюються особливі смисли та символи. У той момент, коли індивід відчуває, що його погляди та інтереси збігаються з поглядами та інтересами людей довкола – він починає відчувати себе частиною спільноти, а отже ідентифікувати себе з нею. Колективна ідентичність – це «індивідуальний когнітивний, моральний та емоційний зв’язок із більш широкою спільнотою», зауважують Ф. Полетта та Дж. Джаспер [2, с. 394]. «Когнітивна рамка не обов’язкова цілісна, проте формується через постійну взаємодію і вбирає в себе різні, інколи навіть протилежні визначення. Це важливо, тому що актори не обов’язково мають погоджуватися в питаннях ідеологій, поглядів, інтересів та цілей», – зазначає А. Мелуччі [2, с. 395].
Колективна ідентичність є важливим аспектом у формуванні нації. Більшість європейських країн, які зараз існують як радше політичні нації, аніж етнічні, формувалися за принципом “нація-держава”, проте внаслідок територіальних перерозподілів в межах однієї країни опинявся не тільки панівний етнос, але й національні меншини. Бенедикт Андерсон у своїй роботі «Уявлені спільноти» вказує на те, що нація – конструкт, який ефективно об’єднується довкола уявних цінностей, і саме останні «робили можливим протягом останніх двох сторіч для мільйонів людей не лише вбивати, але й охоче віддавати своє життя в ім’я таких обмежених уявлень» [3, с 24].
Попри необхідність та тривалі пошуки спільної національної ідеї вже в добу Незалежності, Донбас (Донецька та Луганська область) продовжував мати сильну регіональну ідентичність. Так, наприклад, в 1994 році, відповідаючи на питання «До якої групи Ви вважаєте себе найближчим серед запропонованих?», в Києві найбільша група опитаних – 39,7% – обрала варіант «українці». Натомість у Донецьку найбільш популярною категорію була «робітники» (27,9%), тимчасом як варіант «українці» обрали лише 11,6% респондентів [4, с. 50.]. Опитування 2010 року показало, що соціально-економічна ідентичність робітника у Східному макрорегіоні залишилась майже без змін (21,6% опитаних віднесли її до 10 найважливіших для себе ідентичностей). Разом з тим, найбільш популярною серед мешканців Східного макрорегіону стала ідентичність «мешканець свого міста» – 49,8%, що все ж свідчить про стійку регіональну ідентичність. Хоча варто зазначити, що категорію «громадянин(ка) України)» обрали 46,3% респондентів цього регіону, що водночас фіксує явну тенденцію до збільшення кількості населення, що ідентифікує себе з державою Україна [4, с. 313].
Донбас з кінця ХІХ століття став промисловим районом, відносна більшість мешканців якого працювала на заводах та в шахтах. Це жодним чином не сприяло творенню національної ідентичності, проте стало міцним підґрунтям для соціальної. Вірогідно, це стало однією із причин появи погляду «Донбас годує всю Україну», де Україна – це всього об’єкт праці Донбасу, суб’єктність же залишається за регіоном.
Не варто забувати і про активний вплив Російської Федерації з її геополітичною концепцією «русского мира», основними елементами якої є: російська мова та культура, спільна історична пам’ять та цінності, лояльність до сучасної Російської Федерації та православ’я [5]. За умов недостатньої культурної присутності України в регіоні у поєднанні з сильним впливом РФ мешканці Сходу України легко піддаються на пропаганду Росії.
Україна може створити робочі місця, підвищити пенсії та зарплатні, проте чи вистачить цих соціально-економічних факторів для повної реінтеграції Донбасу та попередження нових конфліктів? Чи створить це міцний фундамент проти російської пропаганди? Соціологічне опитування від 19 липня 2018 року, проведене у підконтрольних Україні містах Донецької та Луганської областей Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва [6], показало, що, на думку місцевих мешканців, основними причинами конфлікту є «протести Євромайдану та прагнення євроінтеграції, прояви радикалізму та націоналізму в Україні, прагнення нової української влади заборонити російську мову, небажання Києва «чути» Донбас, прагнення Донбасу до автономії задля більш справедливого розподілу вироблених цінностей між центром і регіоном («Донбас годує Україну»); геополітичний конфлікт між Росією та США». Всі ці позиції, перш за все, базуються на цінностях, світогляді, ідентичністних характеристиках, а не на економічних факторах. Звісно, деякі з цих уявлень є вочевидь хибними, як, приміром, міф про заплановану заборону російської мови. Отже, основною задачею української держави є не тільки повернення тимчасово окупованих територій під свій суверенітет, політичне врегулювання конфлікту та покращення економічного становища населення Донбасу, але й переосмислення своєї культурної політики в Східному регіоні.
Таким чином, тільки поступовою культурною інтеграцією Донбасу до України, створенням спільних цінностей та каскаду ідентичностей [7, с. 96] можна «зшити» різні латки в одне ціле.
Для того, щоб визначити ефективність використання культурної політики як інструменту реінтеграції Донецької та Луганської областей, було проведено фокус-групове дослідження, що, як відомо, є формою групового інтерв’ю, від чого й походить сама назва методу, бо фокус-група означає «сфокусоване групове інтерв’ю». У фокус-групі, що тривала 2,5 години, взяли участь шість студенток та два студенти Національного університету «Києво-Могилянська академія», віком від 17 до 21 року, які приїхали до Києва з підконтрольних і непідконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей. Питання були поділені за блоками: «Ставлення до української мови, літератури та музики», «Активність молоді» та «Ідентичності».
Ставлення до української мови, літератури та музики
Всі студенти, які взяли участь у фокус-групі, добре знають українську мову і використовують її в публічному просторі, проте вдома все одно спілкуються російською, тому що так прийнято в їхніх родинах. Учасники дослідження зауважили, що все їхнє оточення з Донбасу (тобто друзі, однокласники) знають і розуміють українську мову, бо вчили її в школі. Друзі однієї із учасниць можуть перейти на спілкування українською, якщо вона їх про це попросить. До того ж діти на тимчасово окупованих територіях і зараз продовжують вивчати українську мову та літературу в школах, хоча кількість годин викладання значно менша, ніж була до 2014 року. У великих містах мова, яку використовують у побутовому спілкуванні, все одно залишається російська, а в селах часто можна почути українсько-російський суржик.
На питання про те, які мають бути умови для того, щоб молодь перейшла на спілкування українською в публічному просторі, учасники фокус-групи далі різні відповіді. Серед варіантів були такі:
- Популяризація української мови через медіа.
- Створення якісного україномовного контенту в соціальних мережах (наприклад, відео на «YouTube».)
- Показ україномовних фільмів, мультфільмів для дітей.
Студенти розповідали про випадки, коли глядачів відлякував неякісний український дубляж фільмів, і в пошуках більш якісних аналогів вони звертались до російськомовних версій. Проте були й протилежні випадки. Після виходу мультфільму «Маша та Ведмідь» із якісним українським перекладом, батьки почали вмикати своїй дитині його, а не російський аналог, щоб привчати дитину до української мови.
Усі учасники дослідження впевнені, що через якісну та грамотну українську культурну політику можна позитивно вплинути на популяризацію української мови серед молоді Донбасу. Найбільшою проблемою учасники фокус-групи назвали відсутність можливості отримати якісний український продукт. Студенти зауважили, що музика – це найкращий інструмент для популяризації України в культурному аспекті. Деякі учасники фокус-групи звертали увагу на те, що їхні знайомі з ОРДЛО досі слухають ті самі гурти («Один в каное», «Океан Ельзи», «Бумбокс», «Дзідзьо»), що слухали до початку війни. Проте більшість з інформантів все ж погодились, що молодь з окупованих територій просто не знає про нові українські гурти, не має доступу до музичних фестивалів і концертів. Вихід із ситуації – створювати для них такі можливості, показувати, що це якісно інший продукт у порівнянні з тим, що було п’ять років тому. І якщо у підконтрольних районах Донбасу держава вже може і має активізувати свою діяльність за цим напрямком, то для поширення своєї культурної присутності в ОРДЛО Україна може використовувати соціальні мережі (наприклад, «YouTube»).
До сучасної української літератури у респондентів та їхнього оточення нижчий рівень інтересу. Проте студенти зізнаються, що на певному етапі свого життя вони цікавились сучасною українською літературою, але не змогли знайти щось цікаве для себе і перестали слідкувати. Тим не менш, вони зауважили, що залюбки би пішли на письменницький фестиваль чи зустріч із авторами, щоб бути в курсі того, що відбувається в літературних колах і, можливо, нарешті знайти щось варте їхньої уваги. Схожі речі вони говорять і про молодь Донбасу. Зустрічі із відомими людьми, письменниками, музикантами, волонтерами, бізнесменами, які говорять українською і досягли успіху в житті, привернуть до себе увагу. Одна з учасниць фокус-групи зауважила, що населення втомилось від війни, бюрократичних процесів, а тому залюбки долучиться до будь-якої події, яка не буде нагадувати їм про щоденні проблеми, а дасть можливість відпочити, спокійно поспілкуватися з іншими людьми на опосередковані теми. Другий важливий результат таких заходів – створення іміджу української мови як мови сучасної еліти, мови успішних людей, а не «селюків» (була висловлена думка, що такий стереотип все ще популярний серед населення Донбасу).
Можна зробити висновок, що повальне використання російської мови серед молоді – це не завжди усвідомлений вибір, а скоріше – наслідування звичаїв, сталих порядків, відсутність якісної альтернативи. Значною мірою такий стан є результатом неефективної культурної політики України загалом та на Донбасі зокрема. Аналізуючи розвиток українського кінематографу, музики, шоу-бізнесу, можна побачити, що масовий український продукт почав активно з’являтися саме після 2014 року: збільшилась кількість відзнятих українських фільмів [8] (в 2014 році це було 8 фільмів у прокаті, в 2018. – 35), запроваджені квоти для україномовних пісень на радіо, почався бурхливий розвиток української літератури та перекладів. Проте мешканці ОРДЛО не мають можливості подивитися українські фільми в кінотеатрах, купити українські книжки в книгарнях або відвідати концерти чи фестивалі. Таким чином їхнє уявлення про українську культуру базується на їхніх враженнях про неї до 2014 року, коли вона не розвивалась такими темпами, як зараз, а також знаходиться під впливом російської пропаганди.
Активність молоді
Усі студенти, що взяли участь у дослідженні, погодились, що активної молоді на Донбасі (загалом, як і в будь-якому регіоні України) не багато, проте ми спробували визначити, яким чином можна залучити і цих неактивних людей до того, щоб вийти із своєї соціальної бульбашки. Всі інформанти погодились, що музика і спорт – це дві речі, які користуються найбільшою популярністю серед молоді в тому регіоні, тому музичні фестивалі і розвиток спортивних гуртків буде сприяти спілкуванню молоді з Донбасу з жителями інших регіонів. Крім того – це кібер-спорт. Учасники дослідження зауважили, що геймінг користується великою популярністю, адже цією активністю можна безпечно займатися вдома і не ризикувати, виходячи на вулицю. Також згадували про показ кінофільмів, україномовні кіноогляди та літературні вечори.
Проте було висловлено думку і про те, що неактивна молодь долучатиметься виключно до заходів із вузькими, специфічними темами. Для того, щоб не втрачати цих людей, варто не забувати і про туристичні, театральні гуртки, музичні школи та працювати із існуючими молодіжними мережами. Можливо також впроваджувати практику позитивної дискримінації на користь української музики, фестивалів, кінематографу, щоб вони були, наприклад, дешевшими за рахунок додаткових пільг і привабливішими в економічному плані.
Ідентичності
Щодо питань ідентичностей думки розійшлися. Деякі учасники фокус-групи досі ідентифікують себе, в першу чергу, як люди з Донбас. Для когось це – місце дитинства, проте не самоідентифікація, а хтось більше не вважає ідентичність «людини з Донбасу» ключовою. Загалом, студенти визначили «донбаську ідентичність» як окрему від ідентичності української. І далі були декілька варіантів:
- «Донбаська ідентичність» суперечить ідентичності «українець/українка», і вони не можуть існувати одночасно. На уточнення цієї тези учасники фокус-групи розповідали про людей з ОРДЛО, які вважають Україну ворогом, мають заангажоване ставлення до української мови, не приймають ніякі аргументи проти їхньої позиції. Варто зауважити, що йшлося не тільки про старших людей, але й про молодь (хоча і меншою мірою).
- «Донбаської ідентичності» не існує, це вигадка Росії.
- «Донбаська ідентичність» може і має існувати паралельно з українською. Цю ідею підтримала більшість інформантів. У цьому контексті також висловлювалися думки про громадянську національність, політичну націю.
Усі студенти-учасники фокус-групи впевнені, що саме пошук спільних точок перетину, спільне бачення і усвідомлення проблем допоможе налагодити ситуацію і встановити порозуміння. Вони вважають українські російськомовні канали комунікації ефективним методом, адже «треба говорити так, щоб вони зрозуміли». Один з учасників фокус-групи згадав про проект «Історична правда», який має досить обмежену кількість статей російською мовою. «Якщо мій батько захоче почитати про СС «Галичина», він буде шукати інформацію російською», а більшість російськомовних статей на такі тематики є, скоріше, проросійською пропагандою. Паралельно, одна респондентка зауважила, що «в Україні має бути українська, і це нормально». Учасники дослідження вважають, що російськомовні патріоти України – це більш, ніж нормальне явище. Так, респонденти наводили тези про те, що «викинути сміття в смітник – набагато патріотичніше, ніж носити вишиванку», а також одна учасниця фокус-групи розповіла про те, що її шкільна вчителька з української літератури спілкувалася українською, вдягала вишиванку, проте врешті стала прихильницею ЛНР. Загалом, учасники дослідження вважають, що білінгвізм – це перевага, інструмент, який дає більше можливостей для громадян.
Усі студенти, які взяли участь у фокус-групі, говорили про стереотипи та кліше як з боку жителів інших регіонів до людей з Донбасу, так і навпаки. На їхню думку, негативні уявлення про «западенців та донбасівців» досі існують, і зламати їх можна через:
1. Безпосереднє спілкування.
Учасники дослідження говорили про путівки в дитячі табори, студентські обміни, «Українську Академію Лідерства», всеукраїнські молодіжні організації, спортивні змагання. Всі студенти підтримали тезу про те, що обміни з молоддю з інших регіонів України та із закордону матимуть позитивний вплив на ставлення один до одного, а також формування української ідентичності у тих людей, які до того її не сприймали.
2. Якісну комунікацію та медіа.
Учасники фокус-групи визнають проблему національної пам’яті, й ефективним вирішенням цієї проблеми можуть бути: апелювання до спільної української історії, уникнення в ЗМІ поділу громадян України на українців та людей з Донбасу, створення нових спільних цінностей та поглядів. Одна респондентка зауважила, що можна належати до іншого народу, етносу, проте паралельно залишатися громадянином/громадянкою України.
Так чи інакше, але Донбас завжди був частиною України. Питання мови, історії, цінностей були актуальними завжди, проте тільки після Революції Гідності українське суспільство відчуло цивілізаційне відокремлення від східного сусіда і, як наслідок, свою суб’єктність. Недарма існує думка про те, що справжню незалежність Україна здобула в 2014 році.
Ми маємо зрозуміти, що культура – потужний і надійний інструмент для об’єднання. Можливо, не швидкий і простий, проте необхідний для подальшого існування і розвитку держави. Якщо ми маємо проблеми із трактуванням історії, звинувачуємо один одного в орієнтації на різні цінності, то тільки в спільному дискурсі зможемо дійти до консенсусу. Українському суспільству варто не боятися дискусії, а усвідомити свою гетерогенність і шукати спільні рішення, творити колективну ідентичність, яка буде включати різні погляди. Нація – це соціальний конструкт, важливим аспектом якого є культура, тому тільки через грамотну культурну політику Україна зможе реінтегрувати Донбас. В іншому випадку велика частина українських громадян перманентно відчуватимуть депривацію і неприйняття української влади, що буде провокувати подальші конфлікти.
Список використаних джерел
- Melucci A. The Process of Collective Identity in Social Movements and Culture /ed. by Hank Johnston and Bert Klandermans. – Minneapolis : University of Minnesota Press, 1995.
- Flesher Fominaya C. Collective Identity in Social Movements: Central Concepts and Debates // Sociology Compass. – 2010. – Vol. 4. – No. 6.
- Андерсон Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон ; пер. В. Морозов. – 2-е вид., перероб. – К. : Критика, 2001. – 270 с.
- Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад / Ярослав Грицак. – Київ: Критика, 2011. – 350 с.
- Україна та проект “русского мира” : аналітична доповідь / [С. І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман та ін.; за заг. ред. В. М. Яблонського, С. І. Здіорука]; Нац. ін-т стратегічних досліджень. – Київ: НІСД, 2014. – 77 с. [Електронний доступ]: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2014-07/Russian_world-7bd19.pdf.
- «Чим живуть мешканці окупованих територій Донбасу?» // Фонд Демократичних Ініціатив імені Ілька Кучеріва [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://dif.org.ua/article/chim-zhivut-meshkantsi-okupovanikh-teritoriy-donbasu
- Гомза, Іван Анатолійович, Суспільно-політичні рухи: навчальний посібник / Іван Гомза; [рец.: Круглашов А. М., Работягова І. В., Якушик В. М.]; Нац. ун-т “Києво-Могилянська академія”. – Київ : НаУКМА, 2018. – 175 с.
- Звіт за результатами діяльності Державного агентства України з питань кіно у 2018 році // Державне агентство України з питань кіно [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dergkino.gov.ua/media/text/zvit_presentation_2018.pdf