Чеченська Республіка – суб’єкт Російської Федерації, що входить до складу Північнокавказького федерального округу. Чечня межує з Республікою Дагестан, Республікою Інгушетія, Ставропольським краєм, а також на півдні з Грузією, тобто має вихід до зовнішніх кордонів Росії. Столиця – місто Грозний.
За розміром території Чеченська Республіка (15,6 тис. кв. км) – один із найменших регіонів у складі РФ, трохи більший за Калінінградську область (15,1 тис. кв. км). Наприклад, площа Москви складає 2,56 тис. кв. км.
Чечня традиційно входить до переліку найбільш дотаційних регіонів Російської Федерації. Напевно, це один з найвідоміших фактів про Республіку. Так, лише у 2021 р. регіон отримав 51,8 млрд рублів дотацій з федерального бюджету. Більше – Республіка Дагестан (77,5 млрд руб) та Республіка Саха (Якутія) (56,3 млрд руб). У 2020 р. спостерігалася подібна ситуація: на першому місці також був Дагестан (80,1 млрд руб), на другому – Якутія (61,8 млрд руб), далі – Чечня (50,6 млрд руб). За надходженням коштів із федерального центру на душу населення у 2020 р. Чечня розташувалася на 12 місці серед всіх регіонів РФ (84,1 тис руб на людину). З 2001 по 2014 р. з федерального бюджету у вигляді субсидій, субвенцій та дотацій на Чечню було витрачено більше 450 млрд рублів. З цього приводу є показовим нещодавнє висловлювання глави Чеченської Республіки Рамзана Кадирова про те, що “Росія за рік… на утримання народу Чеченської республіки витрачає 300 мільярдів [рублів]”. “Я теж думав, що нам потрібна окрема Ічкерія. Але, присягаюся, ми не зможемо прожити й трьох місяців”, – заявив він. У суму, названу Кадировим, входять, крім дотацій, ще і витрати за федеральними програмами.
Чеченці – нахський народ, один з найчисленніших народів Північного Кавказу. За різними оцінками, загальна чисельність чеченців у світі складає 1,5 – 2 млн осіб. Значна кількість чеченців, що проживають поза РФ, сформувалася внаслідок масового відтоку населення під час двох Чеченських війн.
Нині населення Чечні зростає швидкими темпами: майже у 1,5 рази за 20 років. Станом на 2022 р. воно складає близько 1 млн 525 тисяч осіб тоді, як у 2002 р. у Чечні проживало майже 1 млн 104 тис осіб (багато дослідників вказують на неточність цих даних через бойові дії, які тривали на території республіки у той час). Разом з іншими регіонами Північного Кавказу вона входить до традиційних лідерів по природному приросту населення серед всіх суб’єктів РФ.
Згідно з Всеросійським переписом населення 2010 р., у регіоні проживало 1 млн 268 тис осіб. З них чеченців – (95,27%), росіян – (1,93%). Відсоток російського населення у Чечні – один з найнижчих у РФ (1,93%). Менше росіян проживає лише у сусідній Республіці Інгушетія (0,78%). До розвалу Радянського Союзу, згідно з Всесоюзним переписом населення 1989 р., у Чечено-Інгуській АРСР проживало близько 1 млн 270 тисяч осіб. З них чеченці складали 734,5 тисяч (57,8%), росіяни 293,7 тисяч (23,1%), інгуші – 163,8 тис (12,9%). Таким чином, руйнівні наслідки Першої та Другої чеченських війн призвели до значних змін серед населення Республіки, зокрема до суттєвого зменшення російського населення.
У структурі економіки Чечні домінує торгівля, будівництво, а також сільське господарство. Також Республіка посідає значні запаси вуглеводнів – до 1991 р. Чечня вважалася одним з найбільших центрів нафтової промисловості СРСР. Правда, останніми роками нафтохімічна галузь перебуває у стані занепаду через високий рівень виробленості родовищ тощо. Обсяги видобутку нафти є мізерними. Так, у 2019 р. у Чечні добували лише 74 тис тонн нафти на рік (майже на рівні XIX століття), хоча, наприклад, на піку виробництва, у 1971 р., – аж 21,2 млн тонн. У 2-й половині 80-х рр. щорічний видобуток складав 4,2 – 4,5 млн тонн.
Переважна більшість населення Республіки сповідує іслам сунітського штибу. Чечня вважається одним із найконсервативніших регіонів РФ, вираз “традиційні сімейні цінності” там ще більш актуальний, ніж загалом у РФ.
За підтвердженими з відкритих джерел даними (спільний проект “Медиазоны” та BBC), станом на 16 грудня у війні з Україною загинуло 140 чеченців-“кадировців”. Представники чеченської діаспори воюють і на стороні України. Це, наприклад, батальйон ім. Джохара Дудаєва під командуванням Адама Осмаєва, а також батальйон ім. Шейха Мансура (командир Муслім Чеберлоєвський).
Після розпаду Російської імперії території, на яких проживали чеченці увійшли до складу Радянського Союзу. Так, у 1922 р. у рамках РРФСР було створено Чеченську автономну область. У 1934 р. Чеченську та Інгуську автономії об’єднали в Чечено-Інгуську автономну область. У 1936 р. після ухвалення так званої “сталінської” конституції її перетворили на Чечено-Інгуську АРСР. На початку 1944 р. радянська влада звинуватила чеченців та інгушів у колабораціонізмі з німецькими окупантами. Це звинувачення послужило підставою для депортації близько півмільйона населення до Казахстану та Центральної Азії. Саму Чечено-Інгуську АРСР було ліквідовано, а її територію розділено між сусідніми адміністративно-територіальними одиницями. Лише у 1957 р. Чечено-Інгуську АРСР було частково відновлено, а чеченцям та інгушам дозволили повернутися на батьківщину.
Наприкінці листопада 1990 р. в Грозному відбувся Перший Чеченський національний з’їзд (ЧНС – Чеченский национальный съезд), який обрав генерал-майора стратегічної авіації Джохара Дудаєва головою Виконкому З’їзду. 25 листопада від імені чеченського народу З’їзд проголосив Декларацію про державний суверенітет Чеченської Республіки (Нохчийчоь). Хоча документ не мав юридичної сили, однак він значно вплинув на подальший розвиток подій Чечено-Інгушетії.
Через кілька днів, 27 листопада 1990 р., Верховна Рада Чечено-Інгуської АРСР під керівництвом чеченця Доку Завгаєва (до слова, він одночасно обіймав посаду першого секретаря місцевого осередку КПРС) прийняла свою версію Декларації, згідно з якою проголошувалася Чечено-Інгуська Республіка та обумовлювалося можливість підписання Союзного договору з Росією.
Напруження між Чеченським національним з’їздом та Верховною Радою Чечено-Інгуської АРСР продовжувало наростати. На початку червня 1991 р. відбулася друга сесія Чеченського національного з’їзду, який було перейменовано в Загальнонаціональний конгрес чеченського народу (ОКЧН – Общенациональный конгресс чеченского народа). 8 червня на З’їзді було проголошено створення Чеченської Республіки Нохчийчоь як такої, що не входила б до складу ані СРСР, ані РРФСР.
Пасивна реакція місцевого керівництва на події Серпневого путчу каталізувала подальші події. 1-2 вересня 1991 р. відбулася 3 сесія Загальнонаціонального конгресу чеченського народу, на якій було оголошено про передачу влади на території Чечні її Виконкому. У відповідь Президіум Верховної Ради на чолі з Доку Завгаєвим оголосив про введення надзвичайного стану у Республіці, однак це не мало жодних практичних наслідків, оскільки влада на чеченській частині території вже фактично контролювалася Виконкомом. 6 вересня 1991 р. озброєні представники Виконкому ОКЧН Доку Завгаєва змусили підписати «акт про зречення». Пізніше Завгаєв очолив проросійський уряд Чечні. Лідери Загальнонаціонального конгресу чеченського народу оголосили про перехід до них влади на території Чечні. 15 вересня Верховна Рада Чечено-Інгуської Республіки провела останню сесію, на якій було оголошено рішення про відставку Завгаєва, а також про саморозпуск. Також були призначені нові парламентські вибори.
1 жовтня 1991 р. Верховна Рада РРФСР ухвалила рішення, згідно з яким Чечено-Інгуську Республіку було розділено на Чеченську та Інгуську Республіки. 27 жовтня 1991 р. у регіоні відбулися парламентські вибори та вибори президента, на яких перемогу здобув глава Виконкому ОКЧН Джохар Дудаєв. 1 листопада 1991 р. Дудаєв проголосив незалежність Чеченської Республіки Ічкерія від РФ. Було опубліковано указ “Про оголошення суверенітету Чеченської Республіки з 1 листопада 1991 р.”.
Вслід за проголошенням незалежності Ічкерії 30 листопада 1991 р. у районах Чечено-Інгушетії, населених переважно інгушами, пройшов референдум щодо створення Інгуської Республіки у складі РРФСР. 97% тих, хто взяв участь у волевиявленні, проголосували “за”. 4 червня 1992 р. Верховна Рада РФ прийняла закон “Про утворення Інгуської Республіки у складі у складі РФ”. 23 липня 1993 р. між Ічкерією та Інгушетією було підписано договір “Про принципи визначення кордонів Чеченської та Інгуської республік”.
12 березня 1992 р. набрала чинності Конституція. Згідно з нею Чеченська Республіка Ічкерія проголошувалася суверенною та незалежною демократичною правовою державою. У 1997 р. чеченський парламент вніс зміни до Основного Закону. Згідно з ними, іслам проголошувався державною релігією.
Чеченську Республіку Ічкерія як незалежну державу не визнала жодна з країн-членів ООН. У березні 1992 року указ про визнання незалежності Чечні підписав екс-президент Грузії Звіад Гамсахурдіа, але на той момент він вже втратив владу у власній країні. Також на початку 2000-х Ічкерію визнав Афганістан під керівництвом талібів. Ічкерія мала свої представництва у низці країн, однак всі вони мали неформальний характер.
31 березня 1992 р. Чечня разом з Татарстаном відмовилися підписувати Федеративний договір, яким регулювалися взаємини суб’єктів Федерації. У червні 1993 р. Москва запропонувала Чечні членство у Федерації зі спеціальним статусом, з більш широкою автономією, ніж у Татарстана, однак там відхилили цю пропозицію. Більше того, 12 грудня 1993 р. на території Чечні не проводилося Всенародне голосування щодо проєкту Конституції Російської Федерації.
Після провалу спроб політично врегулювати чеченське питання, щоб зберегти бунтівний регіон у складі РФ, Москва взяла курс на силове вирішення проблеми. Для цієї задачі були використані опозиційні Дудаєву чеченські сили, однак їхній штурм Грозного за підтримки російських військових наприкінці листопада 1994 р. зазнав невдачі. Тому Москва вирішила застосувати регулярну армію.
30 листопада 1994 р. президент РФ Борис Єльцин підписав указ про введення військ до Чеченської Республіки. Так розпочалася Перша Чеченська війна, або Операція по відновленню конституційного порядку у Чечні (хоча Конституція РФ 1993 р. з точки зору Чеченської Республіки Ічкерія там не діяла, її не визнавали, за неї не голосували). За майже два роки у результаті бойових дій офіційні втрати (загинули або зникли безвісти) федеральних сил склали близько 6 тисяч військових. Втрати чеченської сторони налічували десятки тисяч, переважно мирних жителів. Точна кількість жертв досі невідома. Бойові дії точилися переважно на території Чечні, однак чеченські війська намагалися їх перенести і на територію Росії. Зокрема, у червні 1995 р. Шаміль Басаєв очолив рейд чеченських сил, під час якого було захоплено лікарню у Будьоновську (Ставропольський край). На той момент у ній перебувало близько 1500 осіб. У результаті теракту загинули 129 людей, ще 415 отримали поранення. Після переговорів 19 червня 1995 р. чеченські сили звільнили решту заручників і повернулися назад до Чечні.
Перша чеченська війна була непопулярна серед суспільства, тому Єльцин, на що вказують деякі дослідники, прагнув її завершити перед президентськими виборами 1996 р.. 31 серпня 1996 р. були підписані Хасавюртовські угоди, які поклали край Першій чеченській війні. Свої підписи під документом поставили начальник Головного штабу збройних сил ЧРІ Аслан Масхадов та тодішній секретар Ради безпеки РФ Олександр Лебедь. Згідно з документом, російські війська вивели з території Чечні, а питання про її статус вирішили відкласти до 31 грудня 2001 р.. Таким чином, спроба силою повернути Чечню до складу Росії закінчилася провалом.
Після того, як 21 квітня 1996 р. у результаті ракетного удару президента Ічкерії Джохара Дудаєва було вбито, його місце зайняв спочатку Зелімхан Яндарбієв, а потім і Аслан Масхадов, який переміг на президентських виборах на початку 1997 р., набравши 59,1% голосів виборців.
12 травня 1997 року президенти Борис Єльцин та Аслан Масхадов підписали “Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія”, яким Кремль де-юре визнавав незалежність регіону. Згідно з документом, спірні питання між сторонами мали вирішуватися виключно мирним шляхом на основі принципів міжнародного права. Разом з тим, договір не був ратифікований Федеральними зборами Росії, тому триває дискусія, чи було це формальним визнанням незалежності Ічкерії зі сторони РФ, чи ні. Як би там не було, однак факт полягає у тому, що ані до, ані після такого роду домовленостей з Росією у Чечні ніхто не підписував.
Подальший розвиток подій показав, що це був політичний маневр. Мирний договір так і не став фактором визнання незалежності Ічкерії. Після закінчення війни Республіка зіткнулася зі значними проблемами соціально-економічного характеру, високим рівнем безробіття, масштабною діяльністю організованої злочинності. Також почав набирати ще більший вплив радикальний ісламізм: Аслан Масхадов навіть формально ввів на території Чечні повне шаріатське правління. На цей крок він змушений був піти через тиск опозиції на чолі з Шамілем Басаєвим. Варто зазначити, що до цього у 1996 р. тодішній в.о. президента Ічкерії Зелімхан Яндарбієв своїм указом замінив світські суди шаріатськими.
Епоха Путіна
7 серпня 1999 р. загони під керівництвом Шаміля Басаєва та Хаттаба, налаштованих опозиційно до президента Аслана Масхадова, вторглися з Чечні на територію сусіднього Дагестана з метою збройної підтримки місцевих ісламських радикалів. Крихкий мир, що тривав на Північному Кавказі майже три роки було порушено. 9 серпня 1999 р. Борис Єльцин призначив директора ФСБ Володимира Путіна в.о. прем’єр-міністра РФ. Відтоді він продовжує перебувати на вершині російської влади. У результаті локальних зіткнень регулярні федеральні війська відкинули формування ісламістів назад на територію Чечні. Таким чином, “експорт революції” із Ічкерії до Дагестану зазнав поразки.
Далі відбулися теракти у Москві, Волгодонську і Буйнакську. У них загинуло 307 людей. За офіційною версією, їх організували чеченські терористи, однак за альтернативною версією вибухи здійснила ФСБ. Вони стали casus belli для виправдання вторгнення до Чечні.
1 жовтня 1999 р. федеральна армія вторглася на територію Чечні. Так розпочалася Друга Чеченська війна (1999 – 2009), яку Москва офіційно називала “контртерористичною операцією (КТО)”. На думку політолога Олексія Малашенка, для російської влади вона мала інструментальний характер, тому що повинна була закріпити Путіна у владі. Активна фаза війни тривала до весни 2000 р. і завершилася встановленням проросійського чеченського уряду. Наступні 9 років російські спецслужби вели війну проти повстанського руху на Північному Кавказі.
Загалом же внаслідок двох чеченських війн загальні втрати склали від 70 до 90 тисяч як комбатантів, так і мирних жителів з обох сторін. Через політичну чутливість питання остаточні цифри втрат досі залишаються невідомими: називаються цифри у сотні тисяч.
У 2000 р. Ічкерію було де-факто ліквідовано. Деякі з її лідерів залишилися на території Чечні, де продовжили партизанську боротьбу. Інші – емігрували, як-от Ахмед Закаєв, нинішній глава уряду Ічкерії у вигнанні, який у 2002 р. отримав політичний притулок у Великій Британії. У 2004 р. у Катарі було вбито Зелімхана Яндарбієва, одного із колишніх лідерів самопроголошеної Чеченської Республіки Ічкерія, що короткий час очолював Чечню після смерті Джохара Дудаєва. 8 березня 2005 р. у ході спецоперації ФСБ в поселенні Толстой-Юрт також було вбито Аслана Масхадова, що формально залишався главою Ічкерії. У 2013 р. в сусідній Інгушетії – останнього президента Ічкерії Доку Умарова (у 2007 р. парламент Ічкерії позбавив його посади після того, як він оголосив себе верховним лідером Кавказького Емірату). Лідерів чеченської опозиції за кордоном продовжують знищувати. Останнім гучним випадком стало вбивство Тумсо Абдурахманова у Швеції на початку грудня 2022 р..
12 червня 2000 р. Володимир Путін, який весною 2000 р. був обраний президентом РФ, призначив Ахмата Кадирова головою адміністрації Чеченської Республіки. Колишній верховний муфтій Ічкерії Ахмат Кадиров у 1995 р. у самий розпал Першої Чеченської війни оголосив Росії джихад, а вже у 1999 р. перейшов на сторону Росії. У березні 2003 р. на території Чечні відбувся референдум, на якому було прийнято нову Конституцію Чеченської Республіки. Восени того ж року Кадирова-старшого обрали президентом, проте на своїй посаді він пробув менше року: 9 травня 2004 р. він загинув у результаті вибуху, що стався на одній із трибун стадіону “Динамо” у Грозному.
Після загибелі Ахмата Кадирова наприкінці 2004 р. Чечню очолив Алі Алханов, проте у 2007 р. він подав у відставку. Новим главою Чеченської Республіки став Рамзан Кадиров, що при Алханову перебував на посаді глави уряду. З того часу він – незмінний керівник республіки та один з найвпливовіших політиків не лише на Північному Кавказі, але й у всій Росії. Станом на 2022 р. “піхотинець Путіна”, як він сам себе називає, найдовше перебуває на посаді серед всіх глав регіонів у Росії. З іменем Кадирова асоціюється ціла низка гучних політичних вбивств, вигідних нинішньому російському політичному режиму, як на території Росії, так і за її межами. Це і Анна Політковська, і Борис Нємцов, і Зелімхан Хангошвілі…
Лояльний особисто Путіну, а не Росії Кадиров підтримує статус Чечні як держави в державі, що розвивається у своєму політико-правовому та культурному полі. Такий собі, за оцінкою російського дослідника Сергія Маркедонова, системний сепаратизм. Так, нинішній особливий політико-правовий статус Чечні у середині Росії яскраво описує характеристика в довідці “Грозный-информ”, державного інформаційного агентства Чеченської Республіки, “нині Чеченська Республіка є суб’єктом Російської Федерації з розширеною внутрішньою автономією”.
За час його правління родичі, друзі та односельці Кадирова зайняли ключові пости у Республіці. Станом на 2018 р. вони обіймали більше 60% вищих адміністративних посад у регіоні. Соратники Рамзана Кадирова увійшли до складу федеральної еліти. Це, зокрема, член Ради Федерації Сулейман Геремеєв, депутат Держдуми Адам Делімханов та інші.
Також за роки правління Рамзана Кадирова у регіоні сформувався особливий культ його глави. Він формується навколо сакралізації історії життя його батька, Ахмата, і підтримується підкресленням особливої ролі сім’ї Кадирових в історії Чечні. Так, у регіоні на честь Кадирових тільки вулиць названо близько 350. Не кажучи вже про великі інфраструктурні об’єкти, що будуються переважно за федеральні кошти.
18 жовтня 2022 р. Верховна Рада України визнала Чеченську Республіку Ічкерія окупованою РФ, а нинішній режим – окупаційним та нелегітимним. Крім того, цією постановою український парламент засудив геноцид чеченського народу. На думку депутата ВР Олексія Гончаренка, співавтора документа, визнання Ічкерії стало кроком до деімперіалізації Росії та кроком до деколонізації підкорених нею народів.
Висновки
Чечня не є економічно самодостатнім регіоном, вона надзвичайно залежна від фінансової підтримки російського федерального центру. Таким чином, у разі можливого виходу зі складу Російської Федерації регіон неминуче порине в фінансову-економічну кризу, наслідки якої нагадуватимуть часи кінця 90-х у Чечні, адже, наприклад, гіпотетичні доходи від видобутку нафти не покриватимуть всіх необхідних видатків. Нині самостійний вихід Чечні видається малоймовірним, зокрема і через те, що регіональна політична еліта міцно інтегрувалася до федеральної. У регіоні панує певна стабільність, щоправда, також ціною репресій щодо місцевого населення.
Таким чином, сценарій незалежності нинішнє політичне керівництво Чечні на чолі з Рамзаном Кадировим може розіграти лише у тому разі, якщо існуватиме реальна загроза його владі у регіоні. Це може статися за умови втрати Путіним влади, зокрема, внаслідок поразки Росії у війні з Україною, що автоматично підірве позиції нинішнього лідера Чечні на федеральному рівні. Сценарій тим більш ймовірний у разі одночасного “параду суверенітетів” серед інших національних республік у складі РФ. Разом з тим, за такого сценарію, враховуючи роль Кадирова-молодшого як одного з головних “яструбів” у нинішній російсько-українській війні його “незалежний” уряд може зіткнутися з проблемою визнання серед інших держав-членів ООН, зокрема зі сторони України, яка на офіційному рівні заявила про окупаційний та нелегітимний характер нинішнього режиму у Чечні. Це автоматично впливатиме на його стійкість та може призвести до нового витка нестабільності на усьому Північному Кавказі. Тоді до влади можуть прийти й інші групи, зокрема й опозиційні, хоча, враховуючи багатолітній терор проти політичних опонентів зі сторони Рамзана Кадирова, наразі на території республіки великої організованої сили не залишилося.
