Порівняння вигаданого концепту русофобії з антисемітизмом – некоректне, безпідставне і маніпулятивне. Російська пропаганда підкреслює нібито ірраціональну складову русофобії і в цьому порівнює її з антисемітизмом, хоча насправді цілком реалістичні побоювання викликає, зокрема, неоімперська загарбницька політика, розв’язана проти України війна, погрози ядерною зброєю всьому світу тощо.
Ірраціональна неприязнь до євреїв, приписування їм вигаданих злочинів (отруєння колодязів чи викрадення дітей для використання їхньої крові) в принципі не має нічого спільного з засудженням світовою спільнотою реальних воєнних злочинів Росії в Грузії, Сирії, Україні.
Просуваючи тези про західну русофобію, російське політичне керівництво намагається виправдати шовінізм Росії – ідеологію національної зверхності росіян над іншими народами, за допомогою якої Росія намагається виправдати своє прагнення панувати над іншими народами, використовувати їх у своїх геополітичних цілях. Цим і пояснюється одне з виправдань війни Росії проти України як рятування «молодшого брата», який, на думку «старшого брата», повинен визначати свою внутрішню і зовнішню політику виключно за його вказівками і з його згоди.
Нарікання Кремля на русофобію європейських країн і США лунали задовго до початку війни Росії проти України, однак це була радше стратегія «кращий захист – напад»: Росія не лише не визнавала і не визнає шовіністичність своєї внутрішньої і зовнішньої політики, але й активно пропагує засудження Західних цінностей, які, в розумінні Кремля, зводяться до прав ЛГБТ та організації «кольорових революцій» з метою повалення диктаторських режимів.
Для справжньої протидії «русофобії» Росія має критично переглянути свою роль у Другій світовій війні (що практично заборонено чинним російським законодавством), засудити злочини радянського режиму (що теж неможливо, особливо після ліквідації «Меморіалу», організації, що займалася розслідуваннями політичних репресій в СРСР) як на теренах СРСР, так і в колишніх соціалістичних країнах, а також відмовитися від шовіністичної внутрішньої і зовнішньої політики.
