Військова диктатура в Бразилії тривала з 1964 до 1985 року. Попри те, що це не було перше військове втручанням у національну політику за останні 40 років, переворот 1964 року відрізнявся від попередніх втручань, оскільки він не обмежився усуненням президента Республіки: Збройні сили перебрали політичну владу у країні. Переворот був наслідком боротьби проти внутрішніх ворогів, а саме – комуністів, яких класифікували як загрозу для національної безпеки Бразилії. Поясненнями слугувала потреба у придушенні «підривної війни», що вимагала стратегія, тобто всеохопне планування національного життя, яке перешкоджало б комуністичній діяльності. Тому передбачалося ухвалення політики національної безпеки, яка охоплювала б усю національну діяльність. (Domingues, Fuiza, 2000). Диктатура почалася з повалення президента Жуана Гуларта й завершилася переданням влади цивільному уряду. Однак установити хронологічні межі режиму значно простіше, ніж визначити його місце в колективній пам’яті бразильців. Період бразильської диктатури виділяється серед інших у регіоні широким і певною мірою тривалим схваленням, яке воно отримало від громадянського суспільства. (Monetti, 2025)
Новий режим не встановився в остаточній формі одразу, а радикалізувався поступово. Були скасовані політичні права, здійснювалися втручання в роботу профспілок, переслідувалися опозиційні діячі, а партійну систему підпорядкували державному контролю. Кульмінацією авторитарної трансформації став Інституційний акт № 5, ухвалений 1968 року. Він дозволив закривати Конгрес, призупиняти політичні права, посилив цензуру, оголошувати надзвичайний стан та створив умови для найбільш інтенсивного та легітимаційного державного терору. AI-5 став підставою для покарання понад 1600 осіб, зокрема парламентарів, викладачів, адвокатів, лікарів, інженерів, архітекторів, суддів, журналістів, студентів і військових. (бібліотека) Саме період після 1968 року зазвичай називають «свинцевими роками». Але, як зауважує Рейс, для різних груп населення вони мали неоднакове значення: «для одних це були свинцеві роки, для багатьох інших — роки піднесення, збагачення і щастя» (Reis, 2014).
Проте називати встановлений режим лише військовим означає спрощувати його природу. Дослідження вказують, що сучасні автократії не можуть (принаймні в довгостроковій перспективі) повністю покладатися на зловживання владою в суто ієрархічному, пірамідальному політичному устрої. Дослідник виділяє 3 стовпи, на які спираються автократичні режими: легітимацію, репресії та кооптацію (Gerschewski, 2013). Легітимація має на меті забезпечити активну згоду, дотримання правил, пасивну покірність або просто терпимість серед населення. Історик Даніел Ааран Рейс наголошує, що пам’ять про диктатуру поступово поклала відповідальність за неї майже винятково на військових, водночас «затемнивши участь цивільних у побудові режиму» та складні відносини між диктаторською владою і суспільством (Reis, 2014). Проте варто враховувати, що переворот підтримали частина підприємців, землевласників, політиків, медіа, середнього класу та релігійних середовищ. Тож цілком можна припускати, що йшлося не лише про захоплення держави військовими, а про формування цивільно-військової диктатури.
Зв’язок між амністією та забуттям докладно аналізував Поль Рікер. На його думку, амністія є однією з форм інституційного забуття й межує з амнезією, оскільки передбачає стирання з офіційної пам’яті тяжких злочинів, які нібито більше не повинні згадуватись. Автор пише, що у бразильському випадку таке забуття стосувалося не лише насильства військового режиму, адже воно також затемнило роль цивільних діячів і суспільних груп у його формуванні та функціонуванні (Reis, 2014). Уже під час боротьби за ухвалення закону критики застерігали від спроб накрити минуле «ковдрою вічного забуття». (Rodeghero, 2014).
Ключовим елементом закінчення періоду диктатури та переходу до демократії став Закон про амністію 1979 року. Завдяки його ухваленню до країни повернулись політичні вигнанці, звільнили ув’язнених і поновили політичні права громадян, переслідуваних режимом. Суперечливим стало положення про «повʼязані злочини». Його широке тлумачення дозволило поширити амністію не лише на жертв диктатури, а й на причетних до її організації. У результаті особи, відповідальні за незаконні затримання, катування, викрадення, насильницькі зникнення та вбивства, фактично уникнули кримінального переслідування.
Ціна економічного дива
Однією з причин неоднозначного сприйняття диктатури стало швидке економічне зростання, особливо у 1968–1973 роках. Цей період отримав назву «бразильського економічного дива». За наведеними в книзі даними, річне зростання ВВП становило 9,8% у 1968 році, 10,4% у 1970-му, 12,1% у 1972-му та 14% у 1973 році (Reis, 2014).
Держава стала головним рушієм індустріалізації. Вона розвивала енергетику, транспорт, металургію, нафтохімію, виробництво машин і товарів тривалого користування. Розширювалися університети, технічна освіта та наукові дослідження. В аграрній сфері субсидовані кредити, державні дослідницькі програми та діяльність Embrapa (Бразильська корпорація сільськогосподарських досліджень) сприяли механізації й значному зростанню виробництва. (Klein, 2014) Проте економічне зростання не розподілялося рівномірно. Багатство зосередилося в руках еліти, тоді як робітники стикалися зі стагнацією заробітної плати та обмеженням трудових прав (Bruno Leal, 2025). Заробітну плату стримували, профспілки контролювали, а дохід концентрувався у верхніх прошарках суспільства. Регіональні, класові й расові відмінності залишалися надзвичайно глибокими. Бразилія також швидко урбанізувалася, без достатніх інвестицій у житло та санітарну інфраструктуру призвела до поширення фавел.
Наприкінці 1970-х років межі «економічного дива» стали очевидними. Зросли зовнішній борг, інфляція та залежність від міжнародного кредитування. Нафтові кризи й підвищення світових процентних ставок погіршили становище країни. На початку 1980-х Бразилія пережила глибоку рецесію, а інфляція перевищила 200% на рік. Новий демократичний уряд, який розпочав роботу в березні 1985 року, отримав у спадок заборговану країну, що стикалася із зовнішніми проблемами та потерпала від інфляції. (Klein, 2014) Тому оцінювати економічну спадщину диктатури лише за показниками зростання її найуспішніших років означає ігнорувати спадок, який вона залишила наступним демократичним урядам.
Комісія була, а чи була відповідальність?
У 2011 році за президентства Ділми Русефф, яка сама зазнала тортур під час періоду військової диктатури, було оголошено про початок роботи Національної комісії правди. У 2014 році був опублікований офіційний звіт про диктатуру після того, як Комісія вислухала жертв і свідків і провела публічні слухання. У ньому було зафіксовано 434 випадки загибелі та зникнення політичних опонентів і названо 377 представників державного апарату, причетних до тяжких порушень прав людини. Масштаб і організований характер репресій передає одне зі свідчень, наведених у проєкті Brasil: Nunca Mais: «Метод катувань був інституціоналізований у нашій країні, й доказом цього є не тільки застосування катувань (…) — міністри проводили заняття з цього питання, і під час одного з них допитуваним був жебрак…» (Domingues, Fuiza, 2000). Однак Комісія правди була органом розслідування, а не судовою інституцією. Вона могла встановлювати факти, збирати документи, називати причетних і рекомендувати притягнення їх до відповідальності, але не мала повноважень самостійно порушувати кримінальні справи або призначати покарання. Комісія закликала до кримінальної, цивільної та адміністративної відповідальності винних, проте її рекомендації не мали автоматично обов’язкової сили. Не відбулося й однозначного інституційного визнання відповідальності Збройних сил: Комісія назвала позицію військового керівництва недостатньою, оскільки воно прямо не визнало участі військових у катуваннях, убивствах і насильницьких зникненнях. (Osmo & Santos, 2016).
(Не) Забуте старе
Наслідки такого незавершеного осмислення особливо проявилися за президентства Жаїра Болсонару. Він неодноразово позитивно відгукувався про військовий режим, прославляв його діячів і ставив під сумнів саму назву «диктатура». У 2019 році Болсонару розпорядився, щоб Збройні Сили «належним чином відзначили» 55-ту річницю перевороту. Це викликало обурення колишніх політичних в’язнів і жертв катувань ( The Guardian, 2019). У відеозаписі 2014 року, коли він ще був депутатом, Болсонару запускав феєрверки перед Міністерством оборони, називаючи переворот «другою незалежністю Бразилії» (Reuters, 2014) Ця подія слугує маркером визначення меж допустимого: якщо сьогодні ми нормалізуємо період порушення прав людини та ліквідацію демократичних інститутів заради прогресу і порядку, то штурм бразильського Конгресу (The New York Times, 2023) стає лише питанням часу, як і легітимація дій злочинця, що подається як шлях до миру.
Звісно, стверджувати, що нормалізація святкування це безперечна позиція всіх або навіть більшості бразильців було б некоректно, та навіть маніпулятивно і упереджено. Бразильське суспільство потерпає від глибокої політичної поляризації, в країні співіснують принципово різні погляди на військову диктатуру, трактування історії та демократії, прав людини та зовнішньої політики. Проте сам факт формування дискурсу в межах якого вибіркове застосування бодай основоположних прав людини може вважатися прийнятим, свідчить про серйозну загрозу для бразильської демократії.
Джерела:
DOMINGUES, Joelza Ester Domingues, Layla Paranhos Leite Fiusa. (2000) História: o Brasil em foco. O Brasil no contexto da história geral. (pp. 307–350)
Monetti, L. (2025). Beyond order and progress: Legitimacy and nation-building in military Brazil. Comparative Studies in Society and History, 67(1), 169–196. https://doi.org/10.1017/S0010417524000288 (Cambridge Core)
Reis, D. A. (2014). A ditadura faz cinquenta anos: História e cultura política nacional-estatista. In D. A. Reis, M. Ridenti, & R. P. S. Motta (Eds.), A ditadura que mudou o Brasil: 50 anos do golpe de 1964 (pp. 11–29). Zahar.
Gerschewski, J. (2013). The three pillars of stability: Legitimation, repression, and co-optation in autocratic regimes. Democratization, 20(1), 13–38. https://doi.org/10.1080/13510347.2013.738860
Rodeghero, C. S. (2014). A Anistia de 1979 e seus significados, ontem e hoje. In D. A. Reis, M. Ridenti, & R. P. S. Motta (Orgs.), A ditadura que mudou o Brasil: 50 anos do golpe de 1964 (pp. 172–185). Zahar.
CARVALHO, Bruno Leal Pastor de.(2025, February) Military dictatorship in Brazil: a history of violence (article). In: Café História. Available at: https://www.cafehistoria.com.br/brazils-dictatorship-history-of-violence/.
Luna, F. V., & Klein, H. S. (2014a). Mudanças sociais no período militar (1964–1985). In D. A. Reis, M. Ridenti, & R. P. S. Motta (Eds.), A ditadura que mudou o Brasil: 50 anos do golpe de 1964 (pp. 66–91). Zahar.
Luna, F. V., & Klein, H. S. (2014b). Transformações econômicas no período militar (1964–1985). In D. A. Reis, M. Ridenti, & R. P. S. Motta (Eds.), A ditadura que mudou o Brasil: 50 anos do golpe de 1964 (pp. 92–111). Zahar.
Osmo, C., & Santos, S. M. P. dos (Eds.). (2016). Justiça e arquivos no Brasil: Perspectivas de atores da justiça de transição. https://www.gov.br/mdh/pt-br/navegue-por-temas/comissao-de-anistia/anexos/miolo_justica-e-arquivos_final4.pdf
Phillips, D. (2019, March 30). Brazil: Tortured dissidents appalled by Bolsonaro’s praise for dictatorship. The Guardian. https://www.theguardian.com/world/2019/mar/30/brazil-bolsonaro-regime-military-dictatorship
Reuters Fact Check. (2024, April 5). Vídeo de Bolsonaro comemorando golpe militar de 1964 é antigo. Reuters. https://www.reuters.com/fact-check/portugues/6VNA3IIS3BK2ZMKJIW6JQQM5YQ-2024-04-05/
Nicas, J., & Spigariol, A. (2023, January 8). Bolsonaro supporters lay siege to Brazil’s capital. The New York Times. https://www.nytimes.com/2023/01/08/world/americas/brazil-election-protests-bolsonaro.html
___________________________________________________________________
Публікацію створено ГО «Школа політичної аналітики» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР «Єднання», у межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Школа політичної аналітики» та не обов’язково відображає погляди урядів Норвегії, Швеції або ІСАР «Єднання».