Вперше опубліковано на сайті журналу "НВ"
Максим Яковлєв
Доцент, кандидат політичних наук, директор Школи політичної аналітики НаУКМА
Дехто відверто порівнює свої враження від статті зі спогадами про читання радянських підручників з історії про Другу світову. Справді — мало чого нового. Та є моменти, на які варто звернути увагу.
Основна реакція, яку викликала стаття президента Росії Владіміра Путіна про результати та уроки Другої світової війни у National Interest: нічого нового — ми це вже чули. Нічого нового про загальну позицію чинної російської влади, яка звучить так: «СРСР все робив правильно», «СРСР врятував світ від нацизму», та варіації на тему ще однієї важливої тези про найвидатнішого, згідно зі всеросійськими опитуваннями, діяча Росії всіх часів і народів — Сталіна, який сприймається широкими верствами як «ефективний менеджер», особливо у питаннях війни та миру. Зі статті можна дізнатися про те, який поганий Захід — бо не зміг побачити загрозу, не міг її зупинити, а тим більше не хотів чути попередження від тогочасної радянської влади і т.д. Усе це ми вже чули. Дехто відверто порівнює свої враження від прочитаної статті зі спогадами про читання радянських підручників з історії про Другу світову. Справді - мало чого нового, попри нові архівні матеріали, на які посилається Путін.
Утім, якщо за змістом стаття не нова, то все ж є два аспекти, на які варто звернути увагу. Перше — що стало причиною її написання? Зрозуміло, що до роковин нападу на Радянський Союз, напередодні військового параду стаття видається цілком доречною. Однак заяву про її написання Владімір Путін зробив ще в грудні минулого року. Наприкінці минулого року очільник Кремля на різних майданчиках щонайменше тричі нестримно висловлював своє обурення з приводу ухваленої 19 вересня 2019-го резолюції Європарламенту «Про важливість збереження історичної пам’яті для майбутнього Європи». Серед співавторів цього документу були колишній президент Румунії Траян Бесеску та колишній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський; «за» проголосували 535 депутатів, «проти» — лише 66. Документ настільки роздратував п. Путіна, що він навіть назвав його «безпардонною брехнею» («беспардонной ложью»). Так, сучасна Росія згадувалася в ньому — зокрема в контексті того, що на засудження заслуговують обидва тоталітарних режими — нацизм та сталінізм, і що курс російського керівництва на «обілення» злочинів комуністичної влади однозначно не веде цю країну до якоїсь ефемерної «демократії», саму ідею якої в Росії давно вже дискредитовано, а заважає її примиренню та мирному співіснуванню в сім'ї європейських народів.
У своїй статті Владімір Путін згадав цей документ. На його думку, це — демонстрація відвертого наміру «знищити післявоєнний світовий порядок». Про який же порядок йдеться? Який порядок СРСР отримав від Другої світової війни? Вочевидь, для країн центрально-східної Європи це в першу чергу потрапляння не просто під вплив СРСР, а, по суті, перетворення їх на керованих із Кремля маріонетко-васалів.
Я навмисно вживаю термін іншої історичної епохи — «васал». В інтерв'ю впливовому німецькому виданню Frankfruter Allgemeine Zeitung (як кажуть про його впливовість самі німці: «може, його читають і не так багато людей, але ці люди — дуже важливі») у березні 2014-го року тодішній президент Болгарії Росен Плевнелієв дуже чітко артикулював кілька тез: «Росія — націоналістична та агресивна держава» (цю цитату було обрано як заголовок інтерв'ю), «Москва впроваджує якусь політику часів великих держав ХІХ століття», а також те, що Владіміру Путіну треба засвоїти нові реалії: світ більше не функціонує за принципом великих імперій та периферій, якій змушені підкорюватися цим імперіям. На думку Росена Плевнелієва, Росії слід навчитися «мати партнерів, а не васалів». Мабуть, з позиції очільника Кремля, дуже образливою є позиція Польщі, країн Балтії та України, які всіляко намагаються вийти з-під сфери російського (нео)імперського впливу та вперто не погоджуються на роль сучасних «васалів». Справді, світ сьогодні не дуже схожий на той двополярний світ, що утворився після Другої світової війни, в якому сфери впливу між собою ділили США та СРСР, тому, можливо, про перегляд саме цього — вже неіснуючого — світового порядку говорить Владімір Путін.
Другий цікавий момент — це сприйняття вже згаданої резолюції та багатьох інших заяв керівництва різних країн, які не поділяють радянську, а, відповідно, і сучасну російську версію історії. Владімір Путін не соромиться називати їх не менше як інформаційними нападами на Росію, мета яких полягає в тому, щоб викликати в цієї країни почуття провини і змусити виправдовуватися. З одного боку, ця позиція зрозуміла — ми й так знаємо позицію Кремля, що СРСР все робив правильно, однак момент своєрідного когнітивного дисонансу криється в тому, що саме такими методами сучасна російська влада і виправдовує свою (нео)імперську політику.
Росія — агресор, який намагається удавати з себе жертву, вимагає до себе співчуття, розуміння. Росія не нападає, але стає лише на захист — насамперед своїх російськомовних «співвітчизників», спільної історичної спадщини тощо. А кому, як не російським ЗМІ, «фабрикам троллів» та хакерам краще знати про інформаційні атаки? Однак тепер ми чітко знаємо, на які інформаційні «вкиди» гостро реагує Кремль, тому з політикою декомунізації в кишені ми маємо свій особливий «козир».
У цілому, вочевидь, добре, що більшість оглядачів не лише в Україні відреагували на статтю Владіміра Путіна без інтересу чи ентузіазму — «ми це все чули». Байдужість — найгірша реакція. Серед усього іншого, в статті він обвинувачує Лігу націй та взагалі «європейський континент» в тому, що неодноразові заклики Радянського Союзу «сформувати рівноправну систему колективної безпеки» не були почуті. Мабуть, у розумінні очільника російської держави історію все ж можна переглядати і переписувати — попри те, що він на словах виступає проти цього.
Історики оперують фактами та подіями, а от інтерпретаціями фактів і подій займаються всі інші, в тому числі й політики. Якщо Владімір Путін своїм опусом закликає світових лідерів учергове переглянути сучасний світовий порядок, створити чи повернутися до якогось іншого, в якому знову будуть свої «полюси», неоімперії зі своїми васалами, так би мовити «відмотати» історію до часів повоєнного порядку з чітко визначеними сферами впливу наддержав, тоді для нас — українців — холодна та байдужа реакція на його статтю з очевидністю є маленькою перемогою.
