Методологія дослідження популізму

Текст: Денис Терещенко
Зображення: Юлія Кульбако

Коли чи то політики, чи то політичні аналітики, чи то журналісти називають якогось політичного áктора популістом, чи слід розуміти, що, на їхнє переконання, він або вона володіє певною сутнісною ознакою, яка і робить з нього чи неї популіста? Скоріше, як уже було з’ясовано в попередній публікації про визначення явища, популізм варто розглядати як характеристику повідомлення áктора, аніж як характеристику самого áктора (Rooduijn et al., 2014, p. 564). Зрозуміло, що для того, аби досліджувати популізм, необхідно працювати з текстами – і в цьому, незалежно від того, як вони визначають популізм (як ідеологію, дискурс, стратегію чи фрейм) – у вчених сумнівів не виникає. Це підтверджується тим корпусом літератури з емпіричними дослідженнями явища, який щороку поповнюється і зростає. Щоправда, політичні науковці не втрачають нагоди «поламати списи» – зокрема через те, який саме спосіб дискурс- чи контент-аналізу найбільш доцільний, зручний та евристично корисний і який набір ознак популізму слід намагатися виокремлювати в текстах за його, аналізу, допомогою. Спробам дати відповідь на такі методологічні питання і присвячена ця публікація.

Нідерландські вчені Rooduijn і Pauwels (2011) ще в часи зародження тієї підгалузі політичної науки, яка займається емпіричними дослідженнями – найчастіше «вимірюванням» – популізму, стверджували, що є щонайменше два способи ідентифікувати і квантифікувати, чи то пак, «порахувати» популізм у повідомленні політика: 1) класичний контент-аналіз із codebook (кодувальною книжкою, приклад записів із якої буде подано нижче) та командою ретельних кодувальників і 2) комп’ютерний контент-аналіз із використанням спеціального програмного забезпечення (як-от Yoshikoder) та попередньо укладеним словником ключових слів-маркерів. До цього переліку варто, ймовірно, додати і спробу американського вченого Кірка Гокінза досліджувати популізм за допомогою холістичного градуювання – цілісної оцінки рівня присутності популістського дискурсу в кожному окремо взятому тексті (Hawkins, 2009). Хоча такі складні техніки часто дозволяють отримати результати, близькі до оцінки за допомогою класичного контент-аналізу, останній, за свідченням Rooduijn і Pauwels (2011, p. 1279), лишається більш валідним та надійним.

Отож що необхідно дослідникові для того, аби здійснити методологічно коректний аналіз популізму?

Насамперед слід визначитися з матеріалом для дослідження і, що важливо, одиницею аналізу. Оскільки популізм пов’язаний із електоральною мобілізацією і, як наслідок, виявляється в процесі комунікації політиків та виборців, у фокусі дослідницької уваги опиняється увесь масив політичних текстів – маніфести, публічні заяви, інформація з офіційних веб-сторінок, дописи в соціальних мережах, інтерв’ю, політична реклама, виступи політиків на телебаченні, під час мітингів, публічних зустрічей та демонстрацій тощо. Звуження обсягу поняття політичної комунікації до його текстової складової – свідомий крок, на який ідуть політичні науковці заради зручності операціоналізації і власне вимірювання.

Треба сказати, що складно наважитися ігнорувати всю повноту популістського стилю, до якого, крім текстових повідомлень, відносимо також характерні акції популістів (як-от відомий випадок, коли Олег Ляшко привів до будівлі українського уряду корову), а також деякі невербальні спроби продемонструвати власну наближеність до народу, наприклад, залучення специфічних атрибутів чи аксесуарів або ж використання соціальних медіа для прямого контакту з виборцями тощо. До того ж, навіть у текстах дослідники беруть до уваги далеко не все, що навіть в академічному середовищі асоціюється з популізмом. Так, приміром, під час спроб ідентифікувати популізм кодувальники мусять ігнорувати лайку, якою так часто послуговуються деякі популісти, тільки якщо вона не може бути класифікована як один із наведених у кодувальній книжці маркерів.

Із проблемою обсягу поняття популізму зіткнулися ще піонери емпіричних досліджень явища бельгійські вчені Jagers і Walgrave (2007), які відштовхувалися від визначення популізму як політичного стилю. Аби уникнути складнощів в операціоналізації, пов’язаних із вищим ступенем неоднозначності в інтерпретації та, відповідно, ускладненням компаративного аналізу (адже розуміння візуальних та інших нюансів вимагає сильнішого занурення в контекст, якого іноді бракує навіть найкращим вченим-компаративістам), вченим довелося вдатися до по-своєму «тонкого» визначення популізму, яке «відсікало» би всі елементи, окрім тих текстових, які допомагають популістам сигналізувати звеличення народу і анти-елітарні настрої.

Для систематичності аналізу та впевненості у валідності методу деякі дослідники пропонують «перевіряти» на популізм не тільки «звичайних підозрюваних», як їх називає M. Rooduijn, тобто тих, кого є усталена традиція чи то в публічному просторі, чи то в академії називати популістами, а і тих політиків, яких популістами не називають або називають нечасто (Deegan-Krause and Haughton, 2009, p. 825; Rooduijn and Pauwels, 2011, p. 1274). І якщо це паралельний аналіз політиків в окремій країні, бажано порівнювати їх в межах однакових часових періодів у, наприклад, кілька електоральних циклів, інакше контекстуальні особливості, події, як-то терористичні атаки чи хвиля імміграції, які теоретично матимуть вплив на риторику всіх партій і політиків, можуть бути помітні лише в риториці окремих áкторів, що значно викривлюватиме уявлення про, наприклад, поширення популізму в політичній системі. Jagers і Walgrave (2007, p. 325) радять наскільки змога уникати впливу таких унікальних подій і максимізувати дисперсію одиниць аналізу в часі, аби отримати можливість говорити про континуальність і неспорадичне використання популізму політиком. До інших чинників, на які слід зважати при доборі матеріалу до аналізу, відносять і перебування партії чи політика при владі у виокремлений період (Deegan-Krause and Haughton, 2009, p. 837), і передвиборчий або ж рутинний характер повідомлення (адже під час виборчої кампанії, згідно з припущеннями деяких дослідників, популізм може інтенсифікуватися (Aslanidis, 2017, p. 282; Jagers and Walgrave, 2007, p. 325).

Наступним важливим кроком у дослідженні популізму за допомогою контент-аналізу є визначення маркерів – категорій, базових ознак, які кодувальник має намір ідентифікувати в тексті. Звичайно, якість дослідження значною мірою залежить від уміння такої особи зрозуміти контекст, «вхопити» найбільш адекватне тлумачення і чітко класифікувати судження мовця. Бажано, аби мова текстів була рідною або хоча би добре відомою кодувальникові.

Набір маркерів прямо залежить від того визначення популізму, від якого відштовхується дослідник. Deegan-Krause і Haughton, приміром, спираються на чотири «серцевинні» концепти популізму як «тонкої» ідеології, запропоновані Беном Стенлі, але помітно удосконалюють модель для операціоналізації, розбиваючи чотири ознаки на шість: 1) однорідність народу, 2) однорідність еліт, 3) звеличення народу, 4) засудження еліт, 5) лідерство, неопосередковане партійною чи державною бюрократією (як вираження ідеї народного суверенітету) і 6) заперечення співпраці та компромісів (Deegan-Krause and Haughton, 2009 , p. 823).  Подібно до того, як деякі науковці пропонують перевіряти на популізм не тільки тих, кого вже називають популістами, а і так званих «мейнстрімних» політиків, Deegan-Krause і Haughton пропонують шукати в текстах політиків не тільки популізм, а і не-популізм, який вони операціоналізують через заперечення наведених вище шести ознак, як-от:

• визнання неоднорідності «народу»
• визнання неоднорідності «еліт»
• дистанціювання від «народу»
• прийняття «еліт» (визнання їхньої досвідченості і expertise)
• підтримка (стримувальних) інститутів
• визнання можливості співпраці та компромісів із іншими партіями чи політиками (Deegan-Krause and Haughton, 2009 , pp.823-825).

Для того, щоб допомогти кодувальникам зорієнтуватися серед таких доволі абстрактних та навіть складно вловимих понять, дослідники укладають так звані codebooks – кодувальні книжки з порадами та інструкціями щодо кодування. Достатньо інформативну, розлогу та добре деталізовану інструкцію подали у «Методологічному додатку» до своєї статті Jagers і Walgrave (2007, pp. 338-343).

Якщо ж спиратися на подане в попередній публікації визначення популізму як мобілізаційного фрейму, то його маркери можуть бути, наприклад, такі:

        Алгоритм дій кодувальника простий: керуючись уже готовим набором маркерів, він або вона має «просканувати» відібрані для аналізу тексти і зареєструвати кожен «доказ» використання політиком елемента з умовного «популістського репертуару». Бажано, звичайно, на кожне таке використання подавати також і посилання – для того, аби чи то особа, яка буде компілювати і обраховувати дані, чи то інші дослідники могли верифікувати результати.

         Якщо скласти, окрім наведених вище маркерів популізму, також маркери не-популізму або скористатися моделлю Deegan-Krause і Haughton, про яку вже йшла мова, то власне квантифікація рівня популізму може здійснюватися за таким алгоритмом. Спершу слід окремо порахувати частку, яку складає кожен із бінарних маркерів, збалансований своїм «антиподом», від суми всіх згадок за кожним із критеріїв. Цю величину – інтенсивність (не)популізму в текстах за кожним із маркерів – позначатимемо i_n, де n = 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7… n – відповідно до кількості перелічених у кодувальній книжці маркерів:

i_n =  (N_pop-n – N_non-pop-n) / (N_pop-n + N_non-pop-n) (1),

де N_pop-n – кількість елементів, що були закодовані як приклади одного з популістських маркерів, а N_non-pop-n – кількість зареєстрованих прикладів використання маркера, протилежного до n.

         Припустимо, у текстах політика Х було виявлено 80 суджень із критикою еліт (за нашим списком маркерів це N_pop-4) і 20 – із визнанням їхньої досвідченості й толерантним до них ставленням (N_non-pop-4). У такому разі інтенсивність присутності цього маркера i₄ складала би (80-20) / (80+20) = 0.6. Зрозуміло, що величина i_n може набувати значень від –1 до +1, де –1 сигналізувало би про відсутність популізму в мовленні політика, а +1 – про її надзвичайно інтенсивну присутність.

         Якщо показники інтенсивності всіх маркерів i_n одночасно високі (а саме, відносно близькі до одиниці), то можна говорити не тільки про високу ймовірність присутності популізму в мовленні політика, а і про валідність методу, якому вдалося «вхопити» явище, оскільки ознаки виявляють високий ступінь «зчеплення» – метафорично кажучи, «йдуть в одному комплекті». Зрозуміло, що одночасно невисокі або навіть від’ємні показники інтенсивності свідчили б на користь не-популістського характеру повідомлень політика.

         У випадку, якщо спостерігається непослідовність між показниками інтенсивності маркерів, причину, можливо, варто шукати в контекстуальних особливостях, у яких політикові доводиться мобілізувати підтримку. Популізм навряд чи є монолітним явищем за своєю природою, і ті фактори, про які вже йшлося вище, як-от перебування у складі коаліції, в уряді чи навіть значні соціально-економічні зміни можуть значно впливати на риторику політичних акторів. До того ж, методи приречені зазнавати змін у ході їхнього використання: якщо якийсь із маркерів «відстає» за інтенсивністю своєї присутності від усіх інших, це може також означати, що він не є ключовим чи визначальним для популізму як явища, а відтак його варто відкинути.

         Зрештою, визначення способу дослідження популізму, аналіз повідомлень політиків на предмет його присутності – це радше перший крок, ніби вивчити абетку – для того, щоб займатися літературною діяльністю. Якщо розширювати географічні та темпоральні межі досліджень, комбінувати різні перспективи, спостерігати динаміку, то популізм можна навчитися не тільки ідентифікувати, а й аналізувати причини його виникнення, сприятливі чи несприятливі для нього умови, наслідки для політичних систем та, можливо, – хто знає? – причини занепаду.

         Посилання

         Aslanidis, P. (2017) ‘Avoiding Bias in the Study of Populism’, Chinese Political Science Review, 2: 266–287.

         Deegan-Krause, K. and Haughton, T. (2009) ‘Toward a More Useful Conceptualization of Populism: Types and Degrees of Populist Appeals in the Case of Slovakia’, Politics & Policy, Volume 37, No. 4, 821-841.

            Hawkins, K. (2009) ‘Is Chavez Populist? Measuring Populist Discourse in Comparative Perspective’, Comparative Political Studies, Volume 42, No. 8, 1040-1067.

            Jagers, J. and Walgrave, S. (2007) ‘Populism as political communication style: An empirical study of political parties’ discourse in Belgium’, European Journal of Political Research, 46: 319–345.

            Rooduijn, M. and Pauwels, T. (2011) ‘Measuring Populism: Comparing Two Methods of Content Analysis’, West European Politics, Volume 34, No. 6, 1272–1283.

            Rooduijn, M., de Lange, S. L. and van den Brug, W. (2014) ‘A Populist Zeitgeist? Programmatic Contagion by Populist Parties in Western Europe’, Party Politics, Volume 20 (4), 563–575.