Партія «Право і Справедливість» — це право-консервативна, ба навіть право-популістська політична сила. А однією з домінуючих рис цієї партії є апеляція до національних почуттів. У Польщі ця партія зараз контролює і уряд, і парламент, і посаду президента. Діяльність партії «Право і Справедливість» сьогодні критикується в Європі, зокрема, її внутрішньополітична діяльність: спроби домінування на польській політичній арені, спроби поставити під свій контроль і ЗМІ, і конституційний суд. Якщо говорити про апеляцію до національних почуттів поляків, то такі настрої будуть стосуватися не тільки України, але й європейської інтеграції. Бо це своєрідна гра на національних почуттях. Відносини з Україною стають заручниками внутрішньополітичної ситуації в Польщі і заручниками ідеологічної програми «Права і Справедливості». Зрозуміло, якщо одна зі сторін не сприймає історичних трактувань іншої сторони. Це трапляється в історії багатьох країн: герої одних часто є злочинцями для інших. Але ці проблеми слід віддати історикам, а не політикам. Заяви польського Сейму, зокрема, з приводу Волинської трагедії, заяви Ярослава Качинського, а також загальне наростання антиукраїнських настроїв у Польщі, безумовно, грають на руку Російській Федерації Всі попередні десятиріччя українсько-польські відносини будувалися саме на цьому. До цього доклалися свого часу і польські, і українські дисиденти, які будували платформу єдності України та Польщі, щоб історія, яка дійсно була складною і кривавою в українсько-польських стосунках протягом століть, не впливала на сучасні стосунки. Навпаки, українсько-польське примирення мало стати основою для майбутніх стосунків у цій частині Європи за прикладом німецько-французького примирення. Вслід за дисидентами цю лінію продовжили «Солідарність» і «Рух», а потім і лідери двох країн — після приходу до влади «Солідарності» та здобуття Україною незалежності. І це стало основою для міждержавних стосунків. Результатом цього стало примирення, декларації про примирення, які приймалися і президентом Кучмою, і президентом Квасьнєвским, і українським та польським парламентами. І це було взаємне примирення. Заяви польського Сейму, зокрема, з приводу Волинської трагедії, заяви Ярослава Качинського, а також загальне наростання антиукраїнських настроїв у Польщі, безумовно, грають на руку Російській Федерації. Більше того, в той час, коли Росія веде агресію проти України, такі дії сприймаються нами, м’яко кажучи, як підрив позицій України на міжнародній арені. Нагадаю, що покійний брат Ярослава — Лєх Качинський — за часів свого президентства проводив чітку лінію, спрямовану на дружбу з Україною, навіть попри те, що позиція Ющенка з історичних питань була вельми неоднозначною. Тому те, що зараз робить Ярослав Качинський, певною мірою навіть суперечить тому, що робила «Право і Справедливість», коли президентом був Лєх Качинський. Як на це слід реагувати українцям? Передусім, не треба втягуватися у «війну пам’яток». Український парламент не приймав заяв у відповідь на польські заяви. Єдине, що з’являлося у нас, — це заборона на в’їзд до України меру Перемишля. Але ця заборона була тимчасовою, і зараз вона знята. Що стосується руйнування польських пам’яток в Україні… Якщо є в Україні якісь радикали, то вони є маргіналами, і саме так їх потрібно сприймати. Більше того, я не виключаю, що це свідомі провокації, організовані «третьою стороною». А ми прекрасно розуміємо, хто саме може бути цією «третьою стороною». Як на це слід реагувати українцям? Передусім, не треба втягуватися у «війну пам’яток» Нам також слід зважати на те, що Степан Бандера справді є неоднозначною постаттю, м’яко кажучи. Ми маємо про це пам’ятати, ми не повинні його ідеалізувати у історичній пам’яті. Так склалося, що і Бандера, і вояки ОУН, і вояки УПА стали героями в історії України, адже це люди, які вели війну за українську незалежність. Чи були в складі цих організацій злочинці? Я думаю, що були і здійснювали в тому числі етнічні чистки на Волині. Оскільки злочинці були у складі різних організацій під час війни. Зрештою, «Армія Крайова» теж здійснювала злочинні акти. Але важливість і патріотизм цієї організації у Польщі ніхто не ставить під сумнів, навіть якщо серед її командирів були і такі, що здійснювали етнічні чистки на Волині. Коли ми спілкуємося з європейцями, слід пам’ятати: те, що для нас є цілком зрозумілим, для деяких європейців важко збагнути, або їм це треба довго пояснювати. Наприклад, гасло «Україна — понад усе!», в яке ми не вкладаємо нічого поганого, ми не стверджуємо, що це спрямовано проти інших націй — ні, абсолютно! Але якщо цю фразу дослівно перекласти німецькою мовою, це звучатиме як «Ukrainе über alles» — те, що для німців і всього світу є жахливим спогадом. Тобто деякі речі сприймаються по-різному різними націями і в різних ситуаціях. Що стосується власне слів Ярослава Качинського про те, що «з Бандерою Україна в Європу не увійде», то слід зважати на те, що на Заході нюансів історії війни не знають і не розуміють всієї складності питань про Бандеру і ОУН УПА воювала за незалежність України, — це однозначно. Вона воювала і проти радянського Союзу, і проти німців, і проти польських партизан, — це теж правда. Так само і «Армія Крайова» воювала проти УПА за контроль над Західною Україною, яка для поляків є «кресами», східною Польщею. Краще акцентувати увагу на тих моментах, коли поляки і українці діяли разом, у тому числі, коли разом діяли «Армія крайова» і УПА — у боротьбі з комуністичними диктатурами. Саме на цьому варто наголошувати і будувати нашу політику, виходячи з того, що нас зближує, а не з того, що роз’єднує. Що стосується власне слів Ярослава Качинського про те, що «з Бандерою Україна в Європу не увійде», то слід зважати на те, що на Заході нюансів історії війни не знають і не розуміють всієї складності питань про Бандеру і ОУН. Схематично для європейців це тоталітарні націоналісти, які певний час співпрацювали з фашистською Німеччиною. Треба дуже довго пояснювати європейцям, що це була політика за принципом «ворог мого ворога — мій друг», що найбільшим колабораціоністом був Сталін, що дуже швидко ОУН перейшла до боротьби з нацистською Німеччиною тощо. Тому, на мій погляд, оптимальна стратегія полягає в тому, що ми маємо обережно підходити до історичної пам’яті. Ми маємо відновлювати історичну справедливість щодо бійців ОУН-УПА, в тому числі в наших підручниках. Ми будемо святкувати День захисника Вітчизни 14 жовтня — на Покрову, що вважається символічною датою створення УПА. Але деякі речі не мають випинатися, на них не має робитися акцент. Адже, якщо ми вийдемо в Польщі і вдягнемо футболку з Бандерою, це абсолютно не сприйматиметься поляками і буде розцінюватися як провокація. Тому нам слід думати, як і що проводити, а не «йти бульдозером», «стінка на стінку». Олексій Гарань, доктор історичних наук, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи»
