Политический эксперт при политической школе НАУКМА Петр Бурковский обратил внимание «Газеты...» на то, что подобные высказывания в дискуссии Буша и Путина вполне могли звучать – и это очень серьезно. Мнение, что правобережная и левобережная Украина – разные страны, россияне пытаются навязывать западным партнерам, что достаточно опасно. Другое дело, что этот «слив» информации с закрытой встречи теперь будут использовать в украинской политике – прежде всего против Виктора Ющенко, пытаясь представить его как лидера, который провоцирует раскол страны. С такой точки зрения – эта информация провокационна.
Учитывая все это, украинскому руководству стоит улучшать отношения с Европой, в частности, с Германией, Францией. Необходимо проводить контрдиалог, внушать, что Украина единая страна, уверен Бурковский. По его мнению, ни в коем случае не стоит и тормозить процесс интеграции в НАТО, поскольку это как раз и было бы на руку сторонникам разделения Украины.
Ростислав Павленко, директор програм Школи політичної аналітики при НаУКМА
Україна на дорозі... куди?
Відповіді на це питання в Україні шукають з дня проголошення незалежності. Офіційно навіть були знайдені відповіді – але вони часто не задовольняють або значну частину владної еліти, або еліти творчої, або не зрозумілі для громадськості. За кордоном Україну традиційно вважають ключовою країною для побудови структур безпеки, для формування економічного, політичного, культурного ландшафту регіону. І часто така роль виявлялася обтяжливою для української еліти.
Країна, розташована на стику парадигм мислення (комусь більше подоюається казати – "цивілізацій"), на перетині транспортних шляхів, у зоні інтересів більших гравців, просто не може залишатися безвільною і пасивною. Вона занадто мала (і поки що – слабка), аби диктувати свою волю – і занадто велика, аби бути лише об’єктом процесів, якими захоплений регіон. Геополітичне положення країни – це завжди і благословення, і прокляття. Залежно від того, наскільки її правлячі кола можуть (чи не можуть) використати переваги і знешкодити ризики. Або дати сусідам скористатися із слабкостей і посміятися з декларацій про "потенціал".
Міжнародна конференція "Україна в Європі і світі", що відбулася в Києві 20-21 лютого, вкотре висвітлила "українську парадигму" стосунків зі світом: гучні декларації, спроби усіх переконати, що у нас усе гаразд, і при цьому – публічне зведення рахунків і проявлення в дрібницях сутності своєї влади.
Зокрема, багато гостей із здивуванням дізналися про скасування прийняття у київського мера. За всіма правилами етикету такі зриви не припустимі. Дісталося владі і від тих привидів, яких вона сама породила: в кулуарах конференції вперто нуртували чутки про те, що в "тємніках" захід йшов під грифом "ігноріровать". І навіть коли його не було цілком проігноровано, спосіб подання (викривлення промов, відсутність прямої мови Ющенка, навіть препарування прямої мови Януковича, що виставило його в не вельми привабливому світлі) підтвердив стереотипи про стан ЗМІ в Україні.
Такі речі набагато переконливіше за декларації показують відданість української влади "європейським цінностям". Щоправда, з деклараціями цього разу також не склалося. Можливо, головною політичною подією стала євроінтеграційна дуель двох Вікторів – Януковича і Ющенка.
Треба сказати, нічого нового сказано не було. Янукович похвалявся економічними успіхами і обвинувачував опозицію у всіх гріхах. За останні чотири роки макроекономічними успіхами вже нікого не здивувати, а тезу про те, що без опозиції успіхи були б іще значнішими, аудиторія зустріла як не вельми вдалий жарт.
Ющенко заявив, що "бізнес проголосував за Європу ногами" (близько 40% зовнішньої торгівлі припадає на ЄС і його майбутніх членів), застеріг від однозначного вибору (адже інтереси країни є і на Сході) – але в оцінці внутрішньої політики збився на критику влади. Хоча можна було б очікувати і більш докладної конструктивної частини – як опозиція бачить політику євроінтеграції.
До того ж, Янукович вчинив подібно до радянських бонз останніх років існування режиму (коли вони вже змушені були помітити опозицію, але іще не передчували необхідності мімікрувати під українських патріотів): виголосив агресивну промову, встав і пішов, демонструючи, що йому не цікаво те, що відбувається на конференції.
Обидва Віктори згадали французьких реформаторів – але різних. Через промову Януковича основною думкою проходила тема сили, і насамкінець він згадав Наполеона, цитуючи його пасажі про міць сили. Однак не згадав, що той таки Наполеон передрікав, що розум завжди отримає перемогу над мечем. Ющенко натомість пригадав слова де Голля про те, що "з опозицією важко, але вони теж французи".
Як це не схоже на стиль мислення українського Президента, який навіть у святкових промовах поливає опозицію брудом...
До речі, лейтмотивом підсумків конференції залишилася тема про "домашнє завдання". Вкотре було проголошено, що характер проведення виборів в Україні буде показником для оцінки успіхів у її демократизації. А без цих успіхів будь-які декларації про "європейський шлях" – порожній звук. І потрібні ці успіхи в демократизації не Брюселю чи Вашингтону, а насамперед Україні. Адже досвід розвинених країн свідчить: успіх і розвиток є нагородою не за одноголосну підтримку ініціатив адміністрації президента, а за вміння спрямувати зусилля усіх політичних сил на визначення, захист і підтримку національних інтересів.
Поки що українські політики лише вчаться планувати не на рік-два, а принаймні на десятиліття, а бачити при цьому далі стін власного кабінету. Це дуже помітно у внутрішній політиці, коли група осіб, не уявляючи себе не при владі, задумує "політичну реформу" (і видозмінює її на ходу, аби забезпечити головне – залишитися біля керма). При цьому наслідки "реформи" не прораховані і на трит кроки. Головне – не дати перемогти "їм". А що потім – подивимось.
Це помітно і в зовнішній політиці, у шарпанні між стратегічними партнерами залежно від того, яке з угрупувань у оточенні Президента в даний момент сильніше. Щоправда, МЗС досі вдавалось компенсувати таке хитання. Та й структура економіки виявилася такою, що бізнес дійсно "голосує ногами" – на ринках Росії і СНД тісно, ціни на енергоносії занадто відмінні, а номенклатура експорту – занадто подібна. Однак ці фактори іще мають бути посилені свідомим розрахунком. Розрахунком стратегії розвитку країни.
За це бралися дуже різні політичні сили і громадські об’єднання – але поки стратегії виходять або політичними деклараціями, або теоретичними побудовами, позбавленими надії на практичне втілення.
Можливо, на ці питання вже даватиме відповідь нова еліта. Принаймні під час дискусії учасників конференції зі студентами з різних вузів України, організованої Києво-Могилянською Академією, ставилися досить гострі запитання; студенти показали обізнаність із проблематикою того, що називається "європейською інтеграцією" по-українськи" – і сприйняття цього процесу в світі.
Нині модно говорити, що "в Європі нас не чекають". Але на початку 90-х так само не чекали центральних європейців. Ще у 1997-98 ті ж угорці, чехи і поляки мусили аргументувати, чому вони мають приєднатися до Євросоюзу. І аргументувати не тільки прагматичними, а й емоційними доводами – про "нову кров у економіці", про "відтворення єдиної Європи" тощо. Ця аргументація досягла свого: наші західні сусіди перейшли від поблажливих декларацій до конкретних умов вступу, переговорів про правові, економічні, екологічні та інші правила. Переговори жорсткі – але це той випадок, коли мета виправдовує засоби. Як свого часу показав досвід Греції, Іспанії, Португалії, Ірландії, переваги вступу до ЄС суттєво переважають втрати.
Україна частково теж пізнала реалії "євробюрократичного бізнесу". Проект "Ан-70", неприємні сюрпризи "Гути Ченстохової", складні переговори щодо надання Україні статусу країни з ринковою економікою, перерозподіл торговельних квот з ЄС – частина цинічного світу розрахунку і боротьби за власні інтереси. Але вміння зіграти за ціми правилами і виграти набагато підвищить роль України в регіоні, доведе краще за всі декларації її європейський статус. І в цьому сенсі гра також варта зусиль.
Чим би не закінчилася політична реформа, невдовзі офіційний початок виборчої кампанії. Основні політичні сили будуть змушені показати виборцям, якою вони бачать дорогу у світле майбутнє. Тут хотілося б нарешті почути щось оригінальне – таке, що свідчитиме про уявлення, як саме такого майбутнього досягти вже наявними засобами.
