Очевидно, що державна стратегія має сприяти формуванню української ідентичності. З цим останнім часом ми дійсно маємо проблему, оскільки 2004 року спроби під час передвиборчої кампанії використати і нав'язати схему розколу України дали свій негативний результат, і зараз ми пожинаємо ці плоди. Подолання цих проблем і формування цілісної української ідентичності насправді має бути частиною державної стратегії.
Як співвідноситься і як повинна співвідноситись стратегія України з такими питаннями, як національна безпека, ідентичність, Конституція?
Очевидно, що державна стратегія має сприяти формуванню української ідентичності. З цим останнім часом ми дійсно маємо проблему, оскільки 2004 року спроби під час передвиборчої кампанії використати і нав'язати схему розколу України дали свій негативний результат, і зараз ми пожинаємо ці плоди. Подолання цих проблем і формування цілісної української ідентичності насправді має бути частиною державної стратегії.
Державна стратегія не може дати відповідь на те, якою саме має бути Конституція. Але, очевидно, в даному випадку можна говорити про ефективність і стабільність української політичної системи і шукати нормальні шляхи, тобто, забезпечити умови, коли можна знайти оптимальну модель для України. Я дотримуюсь думки, що суто парламентська республіка працювати в Україні не зможе. Виходячи з того, що Україна є сегментованим суспільством, а для таких суспільств потрібна консенсусна демократія, - я вважаю, що розподіл влади для України не є поганим, а якраз навпаки, в тому сенсі, що різні гілки влади мають шукати компроміс. Інша справа, що це не спрацювало у нас за останній рік, але, думаю, що це пов'язано з політичною культурою еліт і що, можливо, з нинішньої кризи буде зроблено висновок. Адже просто необхідно домовлятись, інакше країна нікуди не рухатиметься.
Щодо національної безпеки, то знову ж таки, мені здається, що за великим рахунком рух до ЄС не має зустрічати опору. Проблема полягає у вироблені оптимальної моделі руху. В цьому мають бути зацікавлені основні еліти так само, як вони це продемонстрували під час голосування за СОТ-івські закони. Думаю, щодо зони вільної торгівлі з ЄС і подальших кроків можна досягнути консенсусу. В цьому напрямку активно працює група Пінчука Yalta European Strategy, і мені здається, що до розробки подібної стратегії « в нутрішньо готовий» і фонд Ріната Ахметова.
НАТО – це, звичайно, складніше питання. Думаю, що насправді українські еліти не є антинатівстькими, і ця проблема використовується насамперед у передвиборчій боротьбі. Треба чітко виходити з того, що співробітництво з НАТО відповідає інтересам України. По-друге, нам потрібна інформаційна програма про НАТО, щоб більше про це знали - і населення і еліти, тому що, на жаль, значна частина наших депутатів просто повторюють стереотипи. Тому дуже погано, що ми не підписали План дій щодо членства України, тому що він якраз передбачав проведення інформаційної кампанії. Ми могли б не вступати після того в НАТО, але ми провели б певні заходи, щоб краще пояснити, що таке НАТО.
Думаю, якщо ми говоримо про НАТО як про інститут, що об'єднує демократичні країни з певними стандартами цивільного контролю за армією і за силовими структурами, це те, що потрібно Україні. Аргумент прем'єра, що у нас населення непоінформоване щодо НАТО, а тому підписувати цей План зарано, був необґрунтованим. Бо якраз навпаки, якби ми підписали цей план, то це дало б можливість краще поінформувати населення щодо цієї організації. Як реаліст, я розумію, що це питання зараз розколює суспільство. Тому необхідно провести інформаційну кампанію про НАТО, і, по-друге, проводити реальну співпрацю з НАТО, зокрема в українських збройних силах та силових структурах. Тому що НАТО пропонує цивілізований шлях розвитку цих структур.
Чи існує в Україні позиція, з якої можна розпочати стратегування?
До розробки стратегії мають долучатись насамперед експерти. Цікаво, що коли опитуєш експертів щодо того, хто за вступ в НАТО, то цифра зростає до 80%. Це експерти-міжнародники, вони знають про що йдеться. Тому насамперед експертне середовище має відповідати за розробку стратегії, а потім повинні долучатись і політичні сили, і окремі структури.
Стосовно того, хто має визначати стратегію, то тут у нас є Конституція, яку ми оминути не можемо. Основи нашого курсу дійсно визначаються парламентом, але ми також маємо пам'ятати, що закони підписує президент, і що він, згідно зі ст. 106, «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави», і він є гарантом національної цілісності і безпеки. Думаю, тут буде пошук певної консенсусної бази. Якби це відбувалось після підписання Універсалу, то ми не мали б тієї кризи, яку ми маємо зараз.
Водночас деякі речі дають підстави для оптимізму. Скажімо, комплекс законів про СОТ, переговори з ЄС, які ідуть не так швидко, як хотілося б, але дають певні результати (наприклад, щодо лібералізації візового режиму). Насправді все залежатиме від волі політичних еліт після виборів, тому що я бачу коло питань навколо яких може сформуватись консенсус. Зрештою, парадокс полягає у тому, що ті самі олігархи зацікавлені у тому, щоб у нас була реформована судова система. Тому що їхнім довгостроковим інтересам шкодить система, що постійно прийматиме суперечливі рішення. Це перешкоджатиме, наприклад, виходу на світовий ринок. Якщо ми не будемо говорити про крикунів-радикалів з політичних сил, а будемо говорити про серйозних політиків і серйозний бізнес, то існує підстава для консенсусу, власне, вона існувала і після підписання Універсалу. Універсал окреслював рамки, але виявилось, що вони не спрацювали. Зараз баланс сил відновлюється, і обидві сторони повинні зробити відповідний висновок, що треба враховувати думку іншої сторони. Це цілком можливо, якщо у випадку перемоги на виборах однієї із сил, ця перемога не трактуватиметься як карт-бланш для монополізації влади. Тобто, з цієї кризи треба зробити відповідні висновки.
Бесіду вела Олеся Мигаль
