Поєднати непоєднуване: визначення популізму

Текст: Денис Терещенко
Зображення: Юлія Кульбако

Трапляється, що деякі поняття в політичній науці викликають більше запитань і дискусій щодо їхнього наповнення, аніж приносять аналітичної ясності та евристичної користі. Імовірно, до таких понять слід поки зарахувати і популізм: уже майже півсторіччя серед дослідників тривають суперечки щодо його природи та категоріальної приналежності. У цій статті ми спробуємо коротко ознайомитися з основними підходами, що змагаються за ‘genus’ (рід) популізму – тобто категорію, до якої його слід віднести: ідеологія, дискурс, стиль, фрейм тощо; і з’ясувати, які ж визначальні риси ці основні підходи виокремлюють у такому ледь вловимому (або, як люблять говорити політологи, ‘contested’, тобто суперечливому) явищі, як популізм.

Отож наразі у галузі політичної науки, яка займається вивченням популізму, панує певною мірою безлад: існує і широко використовується в емпіричних дослідженнях панівне визначення явища як «тонкої» ідеології (Aslanidis, 2015; Moffit and Tormey, 2014, p. 383), запропоноване вченими К. Мудде та К. Р. Кальтвассер, проте все частіше інші науковці, у тому числі і сам автор концепції «тонкої» ідеології М. Фріден, висувають до нього сумніви, позаяк популізм за деякими своїми характеристиками нібито взагалі складно назвати ідеологією. У чому ж полягає особливість такого визначення явища і в чому його недоліки?

Ті півсторіччя з початку активної роботи над пошуками коректної та аналітично корисної концептуалізації популізму допомогли науковцям якщо не дійти згоди щодо природи явища, то хоча би знайти консенсус стосовно того, якими мають бути вимоги до його визначення. Воно, у першу чергу, має дозволяти «схоплювати» популізм у різних контекстах: у різних політичних системах, культурах, уздовж усього ідеологічного спектру. Ця умова особливо актуальна, якщо зважати на надзвичайну розповсюдженість явища: зараз про популізм говорять і у Венесуелі, і в Сполучених Штатах, і в Європі, зокрема в Україні; популістами називають політиків і правого ідеологічного спрямування, як-от нідерландця Ґірта Вілдерса, і лівого, приміром, колишнього венесуельського президента Уго Чавеса. Чи варто й згадувати, що визначення має бути ідеологічно нейтральним та неупередженим.

Звичайно, неконтрольований вжиток поняття поза академічним середовищем із вуст коментаторів, журналістів та навіть самих політиків, за свідченням деяких дослідників, ставить під сумнів можливість його наукового використання не в останню чергу через те, що слово «популізм» дедалі більше набуває присмаку інвективи, звинувачення, і часто використовується як така собі дискурсивна зброя проти політичних опонентів. Варто згадати хоча би той випадок, коли український прем’єр-міністр Володимир Гройсман назвав Юлію Тимошенко «мамою української корупції, популізму та неефективності». До того ж, термін, на переконання авторів індексу авторитарного популізму Timbro, має властивість «зношуватися» з часом через багаторазове повторення, відтак втрачати наповнення, потенційно корисне для політичного аналізу (Timbro Authoritarian Populism Index 2017, p. 5). Нині популізм знаходять у риториці не тільки «звичайних підозрюваних» штибу австрійця Йорга Гайдера чи італійця Беппе Грілло, а і у виступах так званих «мейнстрімних» політиків, скажімо, колишніх британського прем’єр-міністра Тоні Блера і американського президента Джорджа Буша молодшого. Це зумовлює ще одну вимогу до визначення популізму – воно має бути аналітично корисним, тобто дозволяти розрізняти, відокремлювати популізм від не-популізму.

В умовах – назвімо її напівжартома так – поняттєвої інфляції дослідники популізму прагнули наскільки змога скоротити кількість визначальних характеристик явища. До цього також схиляла необхідність зручної його операціоналізації задля емпіричного аналізу. І тривалий час – впродовж останньої декади – вважалося, що визначення, яке задовольняє сформульовані вище вимоги: універсальність, ідеологічну нейтральність, неупередженість та аналітичну корисність, – надав нідерландський дослідник Кас Мудде. Згідно з його так званим мінімальним визначенням,

«[Популізм – це] ідеологія, згідно з якою суспільство поділене на дві однорідні та антагоністичні групи – «справжній народ» супроти «корумпованих еліт», і яка стверджує, що політика має бути вираженням загальної волі народу» (Mudde 2004, p. 543)

Оскільки популізм складно всерйоз порівнювати із такими поважними традиційними ідеологіями, як лібералізм чи консерватизм, К. Мудде, К. Р. Кальтвассер і Б. Стенлі обґрунтовують належність явища саме до «тонких» ідеологій – таких систем світоглядних уявлень, які нібито нездатні дати відповідь на всі суспільно-політичні, економічні та культурні питання, на які існує попит у суспільстві. «Тонкі» ідеології мають «ядро», що складається із «серцевинних» понять, проте їм бракує сталої «периферії». Якщо, скажімо, в лібералізмі «серцевинним» поняттям є свобода, а до периферійних можна зарахувати права людини, демократію, рівність чи навіть націоналізм (Aslanidis, 2015, p. 3), то з популізмом ситуація дещо відмінна: у ньому можна виокремити «ядро», але навряд – периферію. Через це популізм нібито володіє меншою мобілізаційною потугою, а тому вимушений іти на союз із іншими ідеологіями, як лівими, так і правими. Напевно, першу спробу здійснити ґрунтовний морфологічний аналіз популізму як ідеології здійснив Бен Стенлі, який стверджує, що в «ядрі» популізму стабільно перебувають такі чотири основні «серцевинні» поняття-концепти:

  • існування двох однорідних груп у суспільстві: «народу» і «еліт»
  • антагоністичні відносини між народом і елітами
  • ідея народного суверенітету
  • позитивне ставлення до «народу» і негативне – до «еліт».

Ті емпіричні дослідження, які все частіше почали з’являтися впродовж останніх десяти років, вдало використовують накреслені теоретиками «осі», чи то пак, «шкали», за якими можна визначати міру популізму в текстах, які продукує той чи інший політик. Анти-елітизм політика, його схильність вихваляти народ і заперечувати можливість інших політиків представляти народну волю (так званий анти-плюралізм популістів) нібито і визначають його популістський чи непопулістський характер. У поєднанні цих елементів, вважає американський дослідник Ян-Вернер Мюллер, і полягає «внутрішня логіка» популізму (Müller, 2016, p. 10). Залежно від соціально-політичного, культурного і економічного контекстів, популісти наповнюють поняття «народу» та «еліт» так, аби динаміка їхнього протистояння забезпечувала належну мобілізацію виборців.

Власне, і що показово, прихильники різних підходів до концептуалізації популізму – як дискурсу, стратегії, логіки, стилю і, врешті, ідеології – часто сходяться на вказаних вище двох-трьох базових його характеристиках і водночас принципово не погоджуються щодо категорії, до якої популізм варто віднести (Moffit and Tormey, 2014, p. 382).

Чим же науковців не задовольнило визначення популізму як «тонкої» ідеології? Справа навіть не в тому, що популізмові бракує корпусу канонічних текстів, більш-менш фіксованого вчення, самоідентифікації чи організаційного втілення на кшталт Комуністичного чи Ліберального інтернаціоналу – М. Фріден запевняє, що тексти навряд чи коли і були визначальною рисою ідеологій (Freeden, 2017, p. 9), а міжнародні організації та асоціації не властиві також і іншій «тонкій» ідеології – націоналізмові.

Ведучи мову про ідеологію, ми маємо справу насамперед із сукупністю переконань, які формуються, трансформуються та інтенсифікуються за допомогою різних риторичних[1] інструментів переважно під час взаємодії політиків та виборців. Але чи можна говорити про те, що політики, які часто використовують ці інструменти стратегічно, справді поділяють популістські переконання? Як стверджують К. Мудде і К. Р. Кальтвассер, ми не можемо зазирнути вглиб свідомості політика, якого «підозрюємо» в популізмі (Mudde and Rovira Kaltwasser, 2012a, p. 9). Натомість нас як дослідників має цікавити, чому деякі політики продукують популістські повідомлення і який ці повідомлення мають електоральний ефект. Відтак фокус дослідницької уваги переміщується з «природи» популізму та популістських переконань на способи інструменталізації популістської риторики для електоральної мобілізації. Тобто незалежно від того, чи є і чи можна назвати популізм «тонкою» ідеологією, під час текстуального аналізу дослідники мають справу скоріше із популістським фреймом – чимось більш питомим для тексту.

Точку зору, згідно з якою науковцям під час аналізу текстів слід досліджувати саме популістський фрейм, віднедавна обґрунтовує американський дослідник популізму грецького походження Паріс Асланідіс (Aslanidis, 2015). Фрейм як «схема інтерпретацій» дозволяє своїм носіям «розташовувати, сприймати, ідентифікувати та позначати», іншими словами, впорядковувати події в їхніх життях (Goffman, 1974, p. 21). Кожен фрейм, аби успішно впоратися з цим завданням, мусить виконувати три основних завдання – діагноз, прогноз і мотивацію. Діагностування визначає проблемний аспект життя і призначає «винуватця». Для популістів, вважає Асланідіс, такою проблемою є пригноблений стан «народу» відносно «еліт», у якому, звичайно ж, винні останні (Aslanidis, 2015, p. 12).

Прогнозування, у свою чергу, має запропонувати план розв’язання сформульованої в діагнозі проблеми. Відповіддю на народне пригноблення для популістів є ідея народного суверенітету, «народна воля», яку популіст, і тільки популіст, має здатність, силу і рішучість представляти (Müller, 2016, p. 20). Примітно, що тут і знаходить свій вияв так званий анти-плюралізм популістів: «ворогом народу» стає кожен, хто піддає сумніву (іноді самим лише своїм існуванням) легітимність монополії популіста на представництво «народної волі», як-от інші політики-популісти, недержавні громадські організації чи будь-які інші вияви громадянського суспільства загалом.

Мотивацію до дії популісти часто вводять у фрейм за допомогою того, що дослідники популізму окреслюють як почуття кризової ситуації чи «поворотного моменту» (Freeden 2017, p. 4; Müller 2016, p. 39). Нагальність, нетерплячість, порушення «гарячих» питань мають нібито спонукати виборців якомога швидше та рішучіше мобілізуватися, не витрачаючи багато часу на роздуми чи хоча би порівняння кандидатів.

Ось як до цього вдається Юлія Тимошенко:

Це ілюзія і обман, це просто зібрання шахраїв, які отримали в користування країну. Нам треба припиняти це якомога швидше. Кожна хвилина, кожен день їх перебування при владі зменшує наші шанси на життя як народу, як країни…Так тяжко, як сьогодні, ще не було ніколи…Але заради наших дітей, заради наших онуків, заради всіх нас нам треба зробити це зусилля і виграти цей бій один раз і остаточно…»[2]

І що більше «гарячих» тем продукує суспільство, то більш поживний ґрунт воно пропонує для політиків, готових використовувати популістський фрейм.

Висновок.

Попри суперечності між підходами, які пропонують часто несумісні визначення популізму, політичні науковці, все ж, часто погоджуються, що базовими рисами явища є його анти-елітизм, анти-плюралізм та утвердження ідеї народного суверенітету. Хоча найбільш денотативно влучне визначення популізму пропонує розглядати його як «тонку» ідеологію, аби характеризуватися у цей спосіб, бути нею популізмові зовсім не обов’язково. Оскільки останнім часом акцент у дослідженнях явища зсувається в бік його емпіричного аналізу, насамперед «вимірювання», було би, можливо, більш доречно використовувати для концептуалізації популізму категорії, які краще описують його походження та функції, у першу чергу, мобілізацію. Однією з таких категорій, потенційно корисних для аналізу, є поняття фрейму.

 

[1] Хоча деякі автори зазначають важливість візуальних та сценічних ефектів, використовуваних в умовах так званої «медіатизації» політики. Див. Moffit and Tormey (2014).

[2] Тимошенко: Порошенко «отмывает» деньги на фиктивном обеспечении армии. «Большой вечер». 13.10.17 [Електронний ресурс] : [відеозапис виступу Юлії Тимошенко у програмі «Великий вечір» з Василем Головановим, з 56:53] / NEWSONE // YouTube. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=6MBo36RsVc0. – Назва з екрана. – Дата публікації: 13.10.2017. – Дата перегляду: 16.08.2018.

 

Посилання

Aslanidis P. (2015) ‘Is Populism an Ideology? A Refutation and a New Perspective’, Political Studies, 64 (1), 88-104.

Goffman, E. (1974) Frame Analysis: An Essay on the Organization of Experience. Boston, MA: Northeastern University Press.

Michael Freeden (2017) ‘After the Brexit Referendum: Revisiting Populism as an Ideology’, Journal of Political Ideologies, 22:1, 1-11.

Moffitt, B. and Tormey, S. (2014) ‘Rethinking Populism: Politics, Mediatisation and Political Style’, Political Studies, 62 (2), 381–97.

Mudde, C. and Rovira Kaltwasser, C. (2012a) ‘Populism and (Liberal) Democracy: A Framework for Analysis’, in C. Mudde and C. Rovira Kaltwasser (eds), Populism in Europe and the Americas: Threat or Corrective for Democracy? Cambridge: Cambridge University Press, pp. 1–26.

Müller, J.-W. (2016) What is Populism? Philadelphia: University of Pennsylvania Press.